— Тише ты! Еще жахнет преждевременно!
— А чего ей жахать? Я запал вытащил.
— Долбанём стрелку? Лучше, конечно, мост какой- нибудь, да где его тут взять? Да и взрывчатки маловато… А вот на стрелку вполне хватит!
— Надо подождать.
— Почему?
Самсонов пошкріб потилицю:
— А пусть поезда быстрей пойдут! Если на скорости долбануть, тут вагоны все так перепашут…
— Твоя правда. Полденька подождём.
Вони заховалися у кущах, у сотні метрах від колії. Попоїли трохи, перекимарили, а потім стали спостерігати за колією. Потяги значно додали у швидкості, мабуть, все, що було потрібно, вже перевірили, пошкодження відремонтували. Фронт потрібно було забезпечувати всім необхідним, отже ремонт залізниці мав дуже важливе значення. Мосіков і Самсонов пам’ятали, як бомбардували бронепоїзд, і тоді кілька бомб вцілило в самісіньку колію, правда, дякувати Богові, позаду стальної фортеці на колесах, а то як би потім бронепоїзд виходив з оточення?
Раптом десь удалині почувся гавкіт.
— Этого не хватало! — занервував Самсонов, — сейчас как учует!
На колії з’явилися четверо солдатів у формі мишачого кольору. Один вів вівчарку на повідку. Оточенці причаїлися, навіть дихати припинили.
— Думаю, не учует… — шепнув Мосіков, — ветер на нас… Не боись, проскочим…
— Твои слова да Богу в уши.
Собака й дійсно не почув оточенців і пробіг, навіть не повернувши голови в їхній бік.
— Хорошо, что мы взрывчатку не заложили. Точно бы унюхал, стерва…
— А вот как стемнеет, так и заложим!
— Будут ли ночью поезда ходить?
— Подождём!
— А если снова псина?
— Волков бояться, в лес не ходить!
— И то правда…
Сонце, здавалося, завмерло на небі, наче чимось при шите. Нетерплячка гризла обох, наче іржа залізо. Кілька діб вони тільки те й робили, що корилися обставинам. Але сьогодні вперше прийняли рішення щось зробити всупереч їм. А тут ніяк вечір не наступає! Сонце висить і висить над небокраєм… Вже простукав колесами третій ешелон, а сонце все не сунеться з місця, най його мамі!
Легенько перекусили. Не тому, що їсти не хотілося, з апетитом якраз було все в порядку, просто їжі в мішку ставало все менше та менше, і заощадливий Мосіков залізною рукою припинив скиглення товариша:
— Заткнись! Терпи.
Врешті почало сутеніти. Німці з собакою більше не з’являлися.
— Ну что, айда?
Пригнувшись, вони побігли до колії, впали, захекавшись, на брудний гравій і поспіхом почали рити ямку для вибухівки якраз там, де стрілка переводить рейки з однієї колії на іншу. Самсонов заштовхнув у ямку невеликий брикет і лише тоді вставив у нього запал, саме у те місце, де він стояв і раніше.
— Вот так… — пробурмотів він не дуже розбірливо, — они нас, а потом мы их…
— Ты о чём? — не розібрав бурмотіння Мосіков.
— А вот… Друг друга подрываем одной и той же взрывчаткой. То немчура нас, то мы немчуру…
— Ну-ну… Философ… Как думаешь, сколько времени эта штука гореть будет? — узяв бікфордів шнур.
— Да чёрт его знает… С минуту наверное, а может, и десять секунд. Я что тебе, сапер, что ли? Саперы, они все на бронепоезде тю-тю… Стой! А спички?
— Да есть… Есть спички. Вот, — і Мосіков витяг із кишені старий потертий коробок, відкрив його і пополотнів, — одна… Единственная… Ладно, будем обходиться од ной, всё равно выбора нет.
Усе приготувавши, вони причаїлися у невисокій траві поряд з колією і стали чекати. Не пройшло й півгодини, як почули шум ешелону, що наближався. Коли до паровоза залишилося метрів з двісті, Мосіков рвонув до колії. Сліпуче світло прожектора чітко висвітило його фігуру на тлі темної липневої ночі. На паровозі тривожно озвався гудок, пронизливо зарипіли гальма. Не було сумнівів — Мосікова помітили, і машиніст робив що міг, аби зупинити ешелон та запобігти аварії. Якби прожектор не засліпив очі, то Мосіков, може, й побачив би, як із кабіни вискочив солдат з автоматом, та почав поливати темряву кулями, навмання, аби зробити бодай щось… Мосіков упав: куля влучила йому в груди… Пачку сірників, що випала з його онімілої руки, в ту ж мить підхопив Самсонов. Паровоз вже навис над ним, коли він, більше за все на світі боячись, що згасне єдиний сірник, приклав маленьке полум’я до бікфордового шнура, і той відповів йому радісним шипінням. Це було останнє, що почув Самсонов у цьому житті. Чорна стрімка громада змахнула його з колії, наче пушинку, навіть не помітивши, наче ніколи в світі не існувало такого собі Самсонова Миколи Івановича, тисяча дев’ятисотого року народження, безпартійного, несудимого, одруженого, що мав двох дітей, доньку та сина, уродженця деревні Просниця, що неподалік від міста Кірова, колишньої Вятки.