— Це хто там? — запитав він, почувши кроки, заглянув у дзеркальце та заспокоївся, побачивши відображення, — а, ти, Василю…
І це були його останні слова.
Совість Казимира не мучила. Вони усі винні! Вони усі винні в смерті його Марти! І не лише Марти, адже вона була на третьому місяці! Тому вони винні і в смерті його ненародженої дитини! І цього він нікому не подарує! Нікому!
По ночах він скреготав зубами, коли у сні знов і знов бачив, як його тендітну Марту, у якої шкіра була ніжною, мов оксамит, а губи… І волосся… Волосся, золотаве, наче стигла пшенична солома… Його Марту з вагона жбурнули у сніг! У крижану темряву ранньої зимової ночі… І там з неї миттєво стягнули легенький кожушок, вигашуваний її ж тоненькими пальчиками, а їй же було холодно! Хіба може не змерзнути людина зимою у легенькій сукні? Зві
рюки! Нема їм прощення! Нема і не буде! Якби міг, то вбив би їх усіх! За одну сльозинку маленької Марти…
Він дістався Тернополя за два тижні, коли там уже хазяйнували німці. Не любив німців, адже вони напали на Польщу, але ще більше йому не подобалися совєти. Він їх ненавидів, бо вони вбили його Марту й ненароджену дитину. І ще він ненавидів українців, бо вони пограбували його полишену хату, і він це бачив на власні очі. Не могли зачекати? Як мародери грабують мерця… Як кожушок із Марти, вигаптуваний її руками… Тому в Тернополі він пішов і записався у німецьку поліцію, вперше за півтора року назвавши своє справжнє ім’я — Казимир Грабовський. Йому не одразу повірили і лише тоді, коли на першій же акції він з посмішкою розстріляв двох євреїв та двох колишніх робітників облвиконкому, повірили остаточно, видали зброю, набої та призначили пайок. За три дні після того, як він став поліцейським, на в’їзді у Тернопільський вокзал підірвали стрілку. Наступного дня, зранку, на центральному майдані зробили облаву. В оточення поліцейських потрапило майже двісті осіб.
Марія встигла вискочити з того оточення в останню мить і то лише завдяки щасливій нагоді: поліцейський спіткнувся і не встиг його замкнути. Вона кинулася у під’їзд, який, як виявилося, мав запасний вихід на подвір’я, а звідти в провулок, що вів у плутанину приватних садиб. Марія тільки дісталася до площі, а звідти мала пройти ще два квартали туди, де, як пам’ятала, на перехресті двох вулиць була велика аптека. І ось на тобі! Але в аптеку йти все одно треба. Зачекавши хвилин з двадцять, вона повернулася до під’їзду та глянула з прочинених дверей на майдан. За ці двадцять хвилин на площі все змінилося. У центрі стояв натовп, оточений поліцейськими з гвинтівками напоготові. А навколо поліцейських стрімко розростався натовп мешканців міста. Відбувалося щось незвичне й незрозуміле. Бачачи, що поліцейські нікого більше не чіпають, вона вийшла з під’їзду та покрокувала на другий бік площі. Коли проходила поряд з оточеними людьми, її погляд вихопив із натовпу знайоме обличчя. Вона не повірила власним очам: це був Любко! Марія застигла на місці, наче її вдарила блискавка.