— Господи Боже… — прошепотіла, — бідна Славуня… Бідний Любко… Це я їх сюди привела… І вони вбили Любка. Не той божевільний! А ці… Боже, Боже, що ж я наробила? Славуня… Це, мабуть, Божа кара…
— Маріє, це ти? Маріє… Ти чуєш мене?
— Хто? Що? Таню?..
Перед нею стояла Тетяна Бачинська, колишня подруга, з якою вона мешкала в одній кімнаті, коли вчилася у педшколі.
— Тетянко… — Марія не витримала, вткнулась обличчям подрузі у груди та заплакала, важко, з надривом, не маючи змоги зупинитися.
Тетяна зрозуміла, що розпитувати зараз нема сенсу, і терпляче чекала, поки подруга виплачеться. Нарешті ридання припинилися, плечі перестали здригатися, і Марія важко перевела подих. Лише тоді Тетяна коротко запитала:
— Ну? Кажи, що сталося? Чого це ти опинилася в Тернополі?
І Марія стисло розповіла їй усе: і про хворобу донечки, і про те, як мало не потрапила в облаву, і як побачила в натовпі затриманого брата, про десяткування і неочікуваний постріл божевільного на площі. Тетяна лише хитала головою, слухаючи, що довелося пережити подрузі.
— Ось що, Марійко. Тут недавно відкрився німецький шпиталь. Там працює медсестрою моя подруга. Гайда до неї, може, вона допоможе, бо аптеки в місті давно зачинені.
За дві години справу було зроблено. Подруга, глянувши на рецепт, який виписала фельдшерка, розуміючи кивнула головою:
— Можна придбати. Я думала, що у німців залізний порядок та дисципліна. На Бога!.. Заробляють, хто на чім може! Але чим ти платитимеш?
Марія витягла з кишені хусточку, у якій було зав’язане зібране золото. Подруга переглянула все, посміхнулася та сказала:
— Я вважаю, що це забагато.
Вона відібрала сережки і невеличкий перстень із камінчиком, а все інше знов зав’язала у хустинку.
— Ось що, дівчата, я запропоную ось це, — вказала поглядом на долоню, де лежали золоті дрібнички, — а якщо буде мало, то щось запропоную і з цього.
Усе вдалося. Незабаром Марія, поклавши в одну кишеню дорогоцінні ліки, а в іншу залишки золота, майже бігла додому.
РОЗДІЛ 20
ТЕРНОПІЛЬ. КВІТЕНЬ 1944 РОКУ
Буяв квітень. У цьому році на Тернопільщині весна була ранньою та дружною. Свіжа смарагдова зелень з’явилася усюди: на гілочках дерев, що вже повністю прокинулися від зимової сплячки, кущах бузку, земля вкрилася зеленим оксамитовим килимом… Життя відроджувалося після зими, важкої, холодної. Але запахи… Запахи панували в місті зовсім не весняні. Пахло згорілим порохом, вибухівкою, димом згарищ, людським потом та кров’ю. Німців тільки що вибили з міста. Не гаючись, услід за армією повернувся і НКВС.
Підполковник Скворцов стояв біля руїн будівлі, де в далекому 1941 році було розташоване управління НКВС. Гарна була споруда, з міцними підвалами! Де зараз таку знайти? Кабінети ще можна, це не складно: вимуруй перегородки, та й усе! А новий підвал при старій будівлі не викопаєш! А Тернопіль понівечений! Геть усе зруйновано!
«Чёрт возьми, как жалко… Такое хорошеє здание было! Тут проще новое построить, чем это восстанавливать… А работать надо сейчас! Фашистских недобитков здесь, надо думать, пруд пруди… Эти сейчас же в спину стрелять начнут, националюги чёртовы… Уже были случаи…»
За спиною у підполковника було три надважких роки війни. Багато води, тобто крові, утекло з того часу, коли Скворцов востаннє бачив це місто, і ось він знову тут… Усе було: і відступи, і наступи, і завжди тс й інше супроводжувалося ріками крові. Така вже штука, війна! Війни починають, щоб вбивати. Отже, чим більше вбито, тим вдалішою є війна, яка б вона не була, справедлива чи ні. Так було, так є і так буде. Переможців не судять, бо судять переможці… Тому переможці вбивають правильно, бо ж вони — переможці, а переможені — ні, тому, що вони переможені, тож права голосу не мають.
«А тут сейчас начнётся… — міркував далі Скворцов, — уже началось! Украинцы, поляки, евреи… Если эти остались, конечно! После немцев вряд ли… У оуновцев тоже сам черт не разберёт, кто кого режет… Нет, порядок надо наводить сразу, срочно! Надо подыскивать здание… Местного кого спросить, что ли? Подвалы нужны! Где-то же эту сволочь держать надо?» — а вголос гукнув:
— Гребёнкин!
Усю війну пройшли разом. Гребінкін зараз старший лейтенант, на грудях орден та кілька медалей, це тобі не абищо!
— Да, Пётр Николаевич!
— Слушай, Иван, надо бы походить по городу, поискать здание для управления. Тут, главное, чтобы подвалы были хорошие. Ну, и ремонт минимальный. Ты ж понимаешь, начинать придётся с места в карьер.