Інші, які прийшли замість совєтів, такі ж страшні тисячі відправили у центр цивілізованої Європи, де вони згинули таким же чином, а від деяких навіть і кісток не залишилося, бо спалили їх у крематоріях таборів смерті, спеціально для того і побудованих. І як ретельно планувалося і будувалося виробництво найкращих німецьких машин, «мерседесів» чи «хорьхів», точнісінько так планувалося й будувалося виробництво смерті у цих пекельних фабриках, що їх згодом так і назвуть: фабрики смерті. Виробництво було налагоджено досконало, раціонально та економно, щоб не витратити жодного зайвого пфенінга на кожну загублену душу, і не втратити жодного пфенінга з кожного мертвого тіла. У діло йшло все: старий одяг, золоті коронки, волосся для набивання матраців, навіть попіл від людських тіл не пропадав даремно. А чого ж добру пропадати? Це ж гарне добриво. Наприклад, для картоплі…
Результат від діяльності тих та інших був один: смерть. Тому цього разу ніхто нікого не зустрічав, бо не було бажання, а була лише лють. Лють і нерозуміння: хто ще і скільки буде топтати своїми чобітьми цю землю?
Пан Коцький, який вже давно змінив псевдо і став Гордієм, майже два роки пробув спочатку начальником сільської поліції, а потім сільським війтом. Спершу він ревно виконував усі накази, які приходили з Кулинців, потім почав виконувати частково, а наприкінці службової діяльності взагалі почав саботувати. Поки справа торкалася винищення євреїв, яких після перших днів окупації у селі майже не залишилося, чи поляків, він особливо і не пручався. Він не любив перших, а особливо — других. А от коли німці почали вимагати тиснути на українців, служба перестала йому подобатися. А німці усе посилювали тиск: була потрібна робоча сила, продовольство, фураж, коні, вози, словом те, що було необхідно й Червоній армії.
А коли німці встановили план із відправлення на примусові роботи до Німеччини сільської молоді, пічник остаточно зрозумів, що надії на те, що вони допоможуть відродити самостійну Україну, — марні. Перші сумніви з’явилися, коли він взнав про арешт Бандери та Стецька, але в душі жевріла надія, що то помилка, що арешт не пов’язаний із великою справою відродження самостійної України. Але з часом надія згасла, та й німці зробили для цього аж занадто багато. Гірко було розуміти, що важка та небезпечна праця, особливо з організації розвідки на користь Німеччини, виявилася не тільки марною, а навпаки, дала від’ємний результат.
Обер-лейтенант Штольц не збирався миритися із саботажем, але пічник, попереджений своєю людиною, зник напередодні арешту. Наче пірнув у каламутну воду і виринув аж у лісі під Великою Прошевою, де разом з вірними Назаром Глинським та Миколою Лисевичем організував загін. До 1944 року ганявся Штольц за колишнім війтом, намагаючись покарати за невірність ідеалам Великого Рейху, але усе було дарма. Десятки пильних очей дивилися за кожним рухом обер-лейтенанта та його команди, і пічник Василь, тобто Гордій, завжди своєчасно отримував попередження про небезпеку. Німці змінили тактику і набрали у поліцію поляків, а на територіях, де вони проживали, стали набирати в поліцію українців. Стравлюючи два народи, котрі віками жили поруч, німці мали надію, і небезпідставну, що тим самим відвернуть їх увагу від боротьби з ними. А тут багато й не треба було, бо історично стосунки між українцями та поляками, густо замішані на крові, кинь лише іскру, то так спалахне! Начальником поліції у Стасові поставили Казимира Грабовського, Бог знає, яким вітром занесеного з Сибіру, куди його вивезли ще у 1940 році. Десь там загинула його жінка, і дарувати цього він нікому не збирався. Щось зламалося у його психіці, і він чомусь вважав винним у всіх своїх бідах колишніх односельців- українців. Обер-лейтенант Штольц був дуже задоволений новим начальником поліції. Усі його накази виконувалися та перевиконувалися, внаслідок чого полум’я взаємної ненависті між поляками та українцями, зерна якої дбайливо висаджували та щедро поливали братерською слов’янською кров’ю гітлерівці, продовжувало розгорятися.
Марія у сорок третьому стала мамою вдруге: народила сина, якого назвали Данилом. Славуня у тому страшному сорок першому році благополучно одужала завдяки лікам, що були здобуті за допомогою Тетяни Бачинської. Кожного разу, коли Марія ходила до церкви, у своїх молитвах згадувала її теплим словом.
А ось Любко… Мати у той день посивіла, а батько… Батько захворів на серце і ледь не помер. Одразу після одужання донечки, Марія включилася в суспільне життя села. Василь-Гордій запропонував односельцям увічнити пам’ять полеглих за волю України: насипати високу могилу та встановити хреста. Марія із радістю очолила цю справу: адже серед тих, хто загинув, був і її брат Любко. Чому б не спорудити пам’ятник і йому? За місяць могилу було вивершено. Встановили великого дерев’яного хреста, а знизу влаштували місце для квітів. Вийшло дуже гарно і сумно…