Коли пічник пішов працювати війтом, то узяв до себе Марію за секретарку. Вона радо допомагала йому, аж поки Гордій-Василь не мусив зникнути. Жінку допитали, але вона лише знизувала плечима: війт не повідомляв її, куди йде. Так і цього разу, пішов, а куди — вона не знає. Нічого підозрілого не помітила, бо в неї і вдома клопоту багато: двоє діточок, город, сад, худоба…
— Адже солдатам фюрера теж треба щось їсти, хіба ні?
На таку постановку питання ніхто не міг заперечити, лише Казимир Грабовський дивився на неї важким поглядом очей, наче відлитих з олова: нерухомих та байдужих.
— Що, дивишся? — доволі жорстко запитала Марія, — чи, може, ти будеш годувати армію непереможного фюрера?
На неголеній шиї начальника поліції смикнувся борлак, а рука сіпнулась до кобури.
— Грабовський! — спинив його обер-лейтенант.
Йому зовсім не хотілося, щоб той вбив гарну секретарку, охайну у веденні документації, та ще й навчену друкувати на машинці. Кого потім шукати на заміну у цьому, Богом забутому, селі? Це ж не фатерлянд, не Франція і навіть не Тернопіль, який місцеві мають за столицю світу, хоча насправді це задрипане містечко на кшталт першого- ліпшого великого німецького села.
— Грабовський, припиніть негайно!
Поляк скрипнув зубами і зробив крок назад, німець пригрозив йому пальцем. На цьому допит закінчився.
Пізно увечері, коли діти вже спали, свекор похропував, свекруха щось бурмотіла уві сні, а Василь з Марією теж почали роздягатися щоб нарешті влягтися в ліжко, у ворота хтось почав гамселити ногами. Захлинувся гавканням собака. За воротами щось нерозбірливо горлали і безупинно гатили важкими чоботями. Марія перезирнулася з чоловіком.
— Піду відчиню…
— Я з тобою…
Про всяк випадок Василь вхопив товстенного дрючка, а Марія стала біля собачої будки, готова відчепити Сірка. Яка не яка, а допомога… Не встиг Василь підняти клямку, як ворота розчахнулися, і на подвір’я ввалилися четверо поліцейських на чолі з Грабовським. Марія спустила з ланцюга собаку, але це не допомогло. Гримнув постріл, собака заскавчав і кінчився Сірко… Усі поліцейські були напідпитку.
— Що, курво, не захистить тебе твій німець? На!..
Василь покотився від міцного удару в щелепу.
— Відповідай, курво, де війт? Відповідай, бо застрелю! — Грабовський націлив пістолет Марії в очі.
— Не знаю. Бігме, не знаю… Хіба б я панові обер- лейтенанту не розповіла?
При згадці про обер-лейтенанта поліцейські перезирну- лися, але на Казимира Грабовського це ніяк не подіяло.
— Казіміже… — один із поліцейських поклав долоню на плечі начальнику.
— Пішов геть! — той струснув долоню і знов до Марії, — відповідай!
Тут на ґанок вийшов свекор, а за ним і свекруха. Жовтневий вечір був не з теплих, а вона вийшла босоніж, у нічній сорочці, з накинутою на плечі хусткою.
— Це хто там? — підсліпувато вдивляючись у нічну пітьму, запитав свекор.
— Відповідай, бо зараз його застрелю, — перевів пістолет на старого Казимир.
— Це хто? — перепитав свекор.
— Ти не розумієш, про що я запитую? — начальник поліції не цілячись вистрілив. У пітьмі не було видно, куди влучила куля, мабуть, кудись у груди, а може, просто в серце, бо Когут-старший одразу впав, покотившись із високого ґанку на землю, на яку за своє життя стільки пролив поту, а наразі ще й крові…
Усі на мить заклякли.
«Ось чому смерть з косою малюють! — майнула у Марії думка, — бо люди падають, мов трава під косою… Ось чому…»
Нічну тишу розірвав крик свекрухи:
— Олексо!!! — і тут же обірвався, бо пролунав другий постріл.
— Ну що, курво? Хай тобі буде!
— Мамо… Тату… Мамо!!! — зайшовся Василь, — ах ви ж!..
Він рвонувся у бік поліцаїв, але один із них вперіщив його прикладом і чоловік полетів на землю поруч із батьком.
— І запам’ятай, сучко німецька, якщо завтра не відповіси, де війт заховався, усіх повбиваємо…
Вони пішли, залишивши два мертвих тіла, які ще кілька хвилин тому були живими людьми, горе, та розчахнуті ворота…
На ґанок вийшла сонна Славуся і, протираючи оченята кулачками, запитала, побачивши діда та бабу:
— Мамо, а чого дід та баба на землю вляглися? Адже холодно… І татко…
Василь слабко ворухнувся, приходячи до тями.