— Країні потрібне вугілля! Для перемоги потрібні сталь, чавун, хліб… А цього не виробиш без вугілля! А шахти усі німцями затоплені, а шахтарі: хто загинув, хто в армії… Треба, розумієте?
Хто не розумів, брали силою, відправляючи у теплушках точнісінько так, як ще півроку тому німці відправляли на примусові роботи в Німеччину.
— Марусино, прокинься!
Нарешті вона почула стукіт, прокинулася і з трудом розліпила очі.
— Марусино! — настирливо стукали у шибку.
— А щоб вам! І вночі спокою від вас нема… — вона спустила ноги на прохолодну підлогу і лише потому второпала, що її назвали так, як не називали вже майже з початку війни.
— Хто там?
— Марусино, відчини! Світла не запалюй!
— Хто ви? Щось не впізнаю… Мати Божа! Пан Коцький!
— Ну, ну, Марусино, я вже давно не Пан Коцький, ниньки я Гордій. Про Коцького забудь. Ну, як ти тут? Давно ми не бачилися!
Марія сумно посміхнулася. Псевдо Пан Коцький нагадало їй часи, коли були живими і тато з мамою, і Любко… Невгамовний непосидючий Любко… І Василь був вдома, а з ним затишно та спокійно.
— Маріє, чув, що Василя забрали в армію? Тяжко самій дітей годувати?
— Та хіба лиш я бідую? Усі зараз так живуть. Війна!
— Так, Маріє, війна. А на війні, буває, і вбивають, а буває, і ранять. Ми зараз тут неподалік базуємося. В останній сутичці двох наших поранило, їм би десь перепочити та підлікуватися.
— Та де ж у мене?.. — жінка розгублено окинула поглядом помешкання: піч займала мало не третину кімнати, де стояв стіл із двома вузькими лавами. З кухні можна було зайти ще в одну кімнатку, зовсім маленьку. Там стояло ліжко, на якому спали Марія з дітьми. Льох біля хати з невеличким сарайчиком для дров і старенький хлів, що вже покосився — ось і все обійстя. Де ж тут поранених сховати? Гордій одразу зрозумів вагання господині. Давно її знав, жінка розумна та обачна, абияк нічого робити не буде, тому й вагається.
— Ми в тебе тут криївку зробимо.
— Криївку? Коли? Як? А сусіди помітять?
— Не хвилюйся. А робити почнемо зараз. Ти, головне, за дітьми приглянь, щоб, не дай Боже, не побачили. Дитина, вона ж і є дитина, ляпне де не треба, і біда буде. Зрозуміла? Ти не переймайся! Зробимо у тебе шпиталь на кілька ліжок, і тобі трохи легше буде. Харчами допоможемо, одягом і взагалі… Згода? Авжеж, згода! Ми ж із тобою стільки років поруч…
Хата стояла на околиці села, ліс неподалік, що й казати, зручно! А коли Гордій взнав, хто мешкає у цій оселі, то й зовсім зрадів. Про таке він і не мріяв! 1 взагалі, побачити вірну бойову подругу тут, у Великій Прошеві, було неочікувано. Коли йому довелося зникнути зі Стасова, він загубив Марусину у вирі подій. Потім, коли вже влаштувався з невеличким загоном неподалік від Великої Прошеви, то поцікавився, як там справи у Марії, і взнав жахливу звістку про смерть свекра та свекрухи від рук Казимира Грабовського і про те, як жорстоко помстився полякові Василь. Відтоді родина Когутів зникла. Гордій не шукав Марію, розуміючи, що це марна справа, і відклав це діло на потім. І ось, раптом, така зустріч!
— Отже так, Маріє… Змінимо тобі псевдо. Як бажаєш називатися?
— Та мені байдуже…
— Ти завжди була розумною, тому бути тобі Розумницею. Розумниця, ось як ти віднині будеш називатися. Добре, похрестили тебе. Криївку почнемо копати вже. Гайда на подвір’я, оглянемо, що і як.
Вийшли на невеличке подвір’я. Ніч була темна, як завжди буває у серпні. Небо чорне, наче сажа з пічної труби, накрило землю і лише підморгувало біло-блакитними цяточками зірок. Чиркнула на мить та згасла падаюча зірка, і тієї ж миті ще одна… Десь у сусідів, мабуть, спросоння, гавкнув собака, погарчав і замовк, і знову запанувала над селом тиша. Гордій важко зітхнув:
— Глянь, яка краса… А ми вчора трьом полякам та парі москалів життя вкоротили. Чому? Тому, що ця земля така гарна… А вони сюди лізуть і лізуть… Ніби тут медом намащено! Це наша земля! Га, Розумнице?
— Так, Гордію. Це — наша земля…
— Тому хай вони вшиваються звідси, а то усіх поріжемо! Гей, хлопці!
Наче з-під землі на городі з’явилися темні тіні та безшумно підійшли до хати.