— Роту НКВД в ружьё!
До Стасова колона критих вантажних машин дісталася о четвертій годині ранку. Стояла прозора морозна ніч. Село спало міцним сном у теплих хатах, адже в морозну ніч добре спиться, коли хата напалена, усі справи зроблено, а з вечора хтось ще й трохи хильнув міцнючого самогону. Трошки, щоб краще спалося. Місяць заливав садиби холодним світлом, і зорі… Великі, великі! Вони дивилися на землю точнісінько так, як і сто, тисячу років тому, байдуже і відсторонено, хоч насправді були свідками. Були, є і будуть… Вічні свідки нічних злочинів…
Скворцов стояв біля сільради, байдужий і холодний, наче ті нічні січневі зорі. Поряд з ним стояли з десяток бійців і командир роти, решта чатувала в оточенні. Треба було дати бойове завдання, а в голові нічого, жодної думки. От привів він роту туди, де учора обірвалося життя Івана, їхав — горів від люті та ненависті. Думав, приїде — спалить цей чортів Стасів ущент, а приїхав — не знає, що робити. Нарешті спало на думку, що треба починати з влади, але ж голова покараний на горло… Та залишився секретар сільради! Активісти, врешті решт! І Скворцов скомандував:
— Лейтенант, ломитесь в любую хату, выясняйте, где живет секретарь сельсовета и члены сельсовета, и кто там ещё… И тащите их сюда.
Він поволі підійшов до дверей сільради, яка була зачинена на велику колодку, й легенько смикнув за ручку. Замок відповів тихим дзеньканням. Несподівано для себе він зробив крок назад і з усієї сили підбором хромового чобота вгатив по скобі, на якій висіла колодка. Ще раз! З жалібним зойком скоба відскочила, і двері розчахнулися. Кімната, де, мабуть, і мешкав покійний голова сільради, вже вистигла. Підполковник мерзлякувато пересмикнув плечима:
— Эй, кто-нибудь!
Позаду одразу хтось відгукнувся:
— Слушаюсь, товарищ подполковник!
— Печку затопи! Задубеем…
— Есть, товарищ подполковник! Вахромеев! Иди сюда…
За півгодини в сільраду привели секретаря, а потім по одному стали приводити інших активістів. Спочатку Скворцов залишився віч-на-віч із секретарем.
— Председателя убили?
Секретар мовчки кивнув головою.
— А тебя не тронули. Почему?
— Та звідки ж я знаю? — відповів переляканим голосом секретар, немолодий чолов’яга, у старому потертому кожусі.
Він уже зрозумів куди веде цій моложавий підполковник у формі НКВС.
— Тогда я тебе скажу. Потому, что ты с ними сотрудничаешь. Это ты им сообщил о приезде Гребёнкина?
— Та ви що, товаришу підполковник… — секретар перелякався ще більше, адже розумів, що переконливо відповісти, чому його не вбили бандити, просто неможливо, — та я нікому нічого…
— Брешешь, сволочь… Лейтенант, поставь в соседней комнате охрану и всех задержанных туда.
— Есть, товарищ подполковник.
— Вот так вот… Этого — він кивнув убік секретаря, — под охрану.
— Есть…
— Давай следующего.
Усього заарештували дев’ять чоловік. Поки йшла справа, на дворі розвиднилося. Під сільрадою зібрався невеличкий натовп родичів заарештованих. Хтось плакав, а хтось уже й голосив, наче за небіжчиком. Натовп потихеньку зростав, поки біля сільради не зібралося майже все село. Чим далі, тим галас здіймався більший. Нарешті підполковник допитав останнього та вийшов на ґанок. Усі замовкли і з очікуванням дивилися на енкаведиста.
— Вчера ночью у вас в селе были убиты представители советской власти. Кто-то из ваших односельчан сообщил бандитам об их приезде, и где они остановились на ночлег. Это предательство, а предательство должно быть наказано. Проведенным мною следствием установлено, что… — підполковник витяг із кишені зібганий аркуш, розгорнув його та прочитав, морщачи лоба, — что это сделали Кухмистренко и Вайтруба. Поэтому они будут немедленно расстреляны как бандпособники, остальные вместе с семьями отправлены на выселение. Лейтенант, привести приговор в исполнение!
«Чёрт, влепят мне за превышение… Ну и хрен с ним, такое попускать нельзя, потом совсем распояшутся!» — подумав він.
На падвір’я вивели секретаря сільради і ще одного чоловіка, які не розуміли, чого і куди їх ведуть. Натовп не встиг нічого второпати, як сухо тріснули два постріли.