— Коли — завтра?
— Ні.
— Чому?
— Завтра я маю відпочивати.
— А коли — післязавтра?
— Післязавтра, можливо, мене не буде.
— Чому? — знову запитала вона.
— Їду.
— Куди? Перед чим ти маєш відпочивати? Скажи мені.
— Мені треба.
— Особисті справи?
— Так.
— Але пов'язані з нами. Так?
Він промовчав.
— Вітю… Скажи мені, де ти взяв гроші? Будь ласка.
— Яке це має значення?
— Має. Скажи, тому що має.
— Якби вкрав, припустимо, ти б відмовилася?
— Ні, — твердо сказала вона.
— Ну от. Виходить, немає значення.
— Я не це мала на увазі. — Зоряна присунулася ближче й навіть торкнула його за лікоть. — Мене цікавить, чи не можеш ти за це постраждати. Ти сам.
— Яке це має значення?
— Має.
— Добре, припустимо, можу постраждати дуже сильно. Ти б відмовилася?
— Ну не можна ж так! — Вона тепер виглядала збудженою, а те, що було в очах, нагадувало розпач, народжений безвихіддю. — Ти жорстока людина. Ти дуже жорстока людина. І тепер будеш мені мстити. Я знаю… Робитимеш мені боляче при першій-ліпшій нагоді… Ти не заспокоїшся, поки не віддаси мені назад увесь біль, якого я завдала тобі за життя… Я розумію…
— Дурниці, — не погодився Віктор. — Просто це дійсно не має значення. Я ж довів тобі.
— Я хочу знати, — повторила Зоряна. — Якщо ти не скажеш, то додаси мені ще один головний біль. Невже ти підеш на це? Ти робиш жахливі речі. Я вже кілька годин не думаю про Олега, не думаю, як він там… Хіба так можна? Скажи хоч, щоб я знала…
Він мовчав.
— Це дуже жорстоко, — сказала Зоряна. — Якщо не розповіси, я буду мучитися ще тим. Ти що, не розумієш — мене не вистачить, щоб переживати й боятися за вас обох! Я відчуваю, що ти ризикуєш, роблячи це для нас. Скажи, що може статися? Ну будь ласка…
— Добре, — подумавши, сказав Віктор. — Нехай буде по-твоєму. Нічого не може. А гроші… Ти чула про Віктора Ждана?
— Хто це? — запитала вона.
— Автор майже всіх пісень Тараса Леми.
— А, звісно. І що?
— Це його гроші.
— Як… він що, виступив як… спонсор?
— Можна й так сказати.
— А… звідки ти його знаєш? Як на нього вийшов?
— Ніяк. Це… я сам.
Пауза, що настала, була доволі виразною.
— Н-не розумію… як це?
— Творчий псевдонім — так називається. Насправді Віктор Ждан, якого ти не бачила… Правда ж, не бачила? Його взагалі ніхто ніколи не бачив. Крім самого Леми й кількох людей. Так от, насправді це Віктор Середа. Тобто я. А пісні його… Що ж — фактично це твої пісні. Про тебе. Написані, щоб кудись подіти себе, не з'їхати з глузду від… ну, ти знаєш, від чого. А далі все просто — наша національна суперзірка співає, автору платить гроші. Ну, продюсери й усе таке… Кухня, словом.
Усе це Віктор розповідав, наче про купівлю та продаж чергової машини. Вона мовчала довго, а потім мовила:
— Навіщо ти так зі мною…
— Не віриш… — Знизав плечима Віктор. — Гаразд, я доведу. Щоб тебе не мучило питання, звідки гроші. Пам'ятаєш два квитки на його концерт, якими тебе преміювало обласне управління культури?
Вона лише дивилася, широко розплющивши очі.
— Звідки ти знаєш?
— Бо сам його про це попросив. А він — адміністрацію. Третій ряд, строго посередині. Найкращі місця. Правда?
Але вона продовжувала мовчки дивитися, не знаючи, що сказати. Тоді, витягнувши мобілку, він набрав номер. Цей номер залишився в пам'яті телефона від останнього Тарасового дзвінка. Це був не той номер, що завжди мав Лема, — інший. Очевидно, «пропавши», кумир змушений був змінити його. От тільки чи відповість?
— Спитай у нього сама, якщо не віриш.
— Що спитати?
— Про мене.
— У кого?
— У Леми. Не пропав він, не хвилюйся. Живий і здоровий. Більше сказати вони нічого не встигли, тому що у трубці відповіли:
— Так! Слухаю! Альо-у, я слухаю!
— Хто це? — розгублено запитала Зоряна.
— А кого ви хочете, красуне? — прозвучало доволі різко.
— Тараса, — підказав їй Віктор.
— М-м… Тараса, напевно…
— А де ви взяли цей номер?
— Скажи…
— Мені… Віктор дав…
— Щоб я вас поцьомав по телефону? Вважайте, я це вже зробив. Радійте на здоров'я.
— Ні, щоб… я не вірила, що він — це він…