— А де цей діяч? — помовчавши, запитали на тому кінці.
— Тут…
— Ну то я тебе заспокою, — промовили звідти, — він — це він. Дай уже йому трубку, якщо він поруч.
— Слухаю, — сказав Віктор.
— Радий тебе чути.
— Я також.
— Як здоров'я?
— Добре. Дякуючи тобі.
— Отож-бо й воно. Владнав усі справи?
— Наполовину. Решта — сам знаєш. Сподіваюся, ти не розтринькав мої гроші.
— Не переживай. Плани наші, сподіваюсь, не змінилися?
— Звісно, ні.
— Тоді зустрінемося завтра о десятій, зранку. Не заперечуєш?
— Звичайно.
— А жінка — та сама, що ти розповідав? — похмуро запитав Тарас.
— Та сама.
— Уже повірила?
— Не знаю, — сказав Віктор, глянувши на Зоряну, яка все чула, адже трубка була увімкнена на повну потужність.
— Ну, тоді поверни їй трубку.
— Вона чує нас обох, говори. — Віктор повернув трубку ближче до Зоряни.
— A-а… Шановна пані! — Тарасові інтонації змінилися. — Запам'ятайте цей день. Адже щойно ви дійсно говорили по телефону з самим Тарасом Лемою, який нікуди не подівся, не плачте. А поруч із вами сидить його улюблений автор Віктор Ждан, в миру Середа. Хочете пораду?
— Хочу… — ніяково промовила Зоряна.
— Він вам подобається?
З несподіванки вона затнулася. А потім розгублено відповіла:
— Так.
— Тоді переспіть з ним. Обов'язково сьогодні. Бажаю успіхів. Па!
Телефон вимкнувся. І лише зараз Віктор сповна відчув, що сидять вони обоє, прихилившись одне до одного, розділені лише телефоном, і волосся її навіть торкається його вуха, а сам він чує близьке дихання жінки, про яку мріяв усе життя.
Як не зійти з розуму?
Але він не зійшов.
— Тарас просто оригінал, — сказав Віктор, ховаючи трубку й відкидаючись на спинку. — Не звертай уваги.
Пауза була довгою. Зоряна то дивилася на нього, наче намагаючись витягти своїм поглядом якісь додаткові докази, то опускала очі, не знаючи, куди себе подіти, то хитала головою.
— Не можу повірити… — зрештою промовила вона. — А… це… це що… дійсно правда? — сховавши обличчя в долонях, вона застигла ще на кілька хвилин. — Скажи мені. Чому ти мовчиш? Я… не розумію… Це… правда? Ні, ти смієшся наді мною…
— Я вже все сказав. Від повторення воно не стане переконливішим. Ти хотіла знати, звідки гроші — я тобі пояснив. Щоб не думала хтозна-чого.
Курити йому схотілося страшенно, наче вичерпав повністю несподівано вишуканий десь у загашнику резерв самовладання та спокою. Опустивши скло, він припалив. А жінка, яка сиділа поруч, давно вже впівоберта до нього, тепер ніби вивчала його поглядом. У неї вистачало інших проблем, але зараз вона наче вперше побачила, намагалася вивчити дивовижну людину, з якою в такий дивний спосіб завжди була переплетена її доля.
— Ми знаємося вже зо два роки, — пояснив їй Віктор. — Відтоді, коли він несподівано злетів. Якраз тоді й відбулася наша випадкова зустріч. Він почув те, що я награвав собі під ніс у машині, коли довелося чекати на митниці. Так… згодилися «таланти», яких набув ще коли ходив до музичної школи… на тебе дивитися.
І він розповів їй. Про те, що не міг би навіть заспівати ці пісні комусь іншому і про те, як продав на поталу натовпу, коли довідався, ким є для неї.
— Це… у серпні? — запитала Зоряна. — Ти маєш на увазі телефонний дзвінок?
— Ти так усе пам’ятаєш…
— Пам’ятаю, — важко зітхнула вона. — Навіть точну дату. У мене довго потім було… неприємне відчуття… що я наче… — слова добиралися важко, — скривдила щось беззахисне.
— Перед тобою воно дійсно було беззахисним, — погодився Віктор. — Я думав, що не переживу цього. Потім було жахливе бажання щось тобі зробити. Я одночасно почав тебе ненавидіти. Не знаю… це важко передати словами. Наче остаточно з'їхав з глузду. Усі ці пісні були тобою, яка жила в мені. Я вирішив помститися, «продавши» тебе. Не знаю, чи зрозуміло все це пояснюю… Навряд чи. Зі мною відбувалися страшні речі. Моя життєва потреба якось сама виливалася в цих піснях, створюючи ніби твій образ, а потім я продавав його. Нісенітниця… Що я зроблю? Тепер нічого не зміниш. Правда, що кохання — річ божевільна. Але, як бачиш, усе на краще. Якби не воно — не знати, як повернулися б справи. А так — у мене була ти, й саме це створило пісні. Тому в тому, що є ці гроші, — твоя заслуга. Тож можна вважати, що ти сама врятувала свого сина.
Вона мовчала, не відриваючи від нього широко розплющених очей, що лише поблискували у світлі фар машин, які часом проїжджали вулицею, а потім запитала з несподіваною безпосередністю:
— А… а «Птах» — це… також про мене?