— Де решта? — запитання, що кинув йому Горових, чулося наче десь здалеку.
— Кірюхін поніс капітана Полуніна, Уразбаєв поранений… — відповів він якимось чужим голосом, опускаючись, де стояв, на скривавлене каміння.
VI
Сигнал мобільного замовк, і табло висвітило незнайомий номер. Пізно. Поклавши телефон, він скинув мокру куртку й відчинив вікно, запускаючи до кімнати ранішнє повітря глибокої осені.
Листя на яблунях майже пооблітало й тепер шелестіло під ногами. Віктор підійшов до старого облупленого рукомийника. «Аппарат» він наповнив ще з вечора, і вода, що полилася на шию, була крижаною. Цей рукомийник мав у собі якийсь неповторний букет запахів — старого саду, дощу, ранку та вітру. Тому й був другим дивом, з якого майже завжди починався його день. Першим ставала ця традиційна пробіжка. Напевно, кілометрів на десять, хоча міряти ніколи не доводилося. Через балку вздовж потічка аж до лісу, по ньому й назад. Вона справді являла собою диво — не тому, що в ніс ударяла ранішня прохолода, а в лісі співали птахи. Зовсім ні. Просто в цьому процесі існував момент, коли можливості власних легень та м’язів доходили до межі виснаження. І тоді на це надзавдання — добігти — перелаштовувався весь організм, включаючи навіть думки, свідомість та емоції, без цього він би просто впав. Добігти…
У ці хвилини він ставав вільним, незалежним, необтяженим. Усе, що висіло над ним завжди, на цих кілька хвилин повністю втрачало владу, і свідомість ставала наче чистим аркушем паперу, по якому зараз можна було наново писати все, що завгодно.
Та насправді це лише здавалося. У тренованому тілі друге дихання відкривається швидко. І тільки-но вироблявся ритм, думки поверталися — важкі, невтішні, безпросвітні. Жити з ними стало звичкою. Невід'ємна частина життя. Ота сама доля.
Мобільний знову запищав, і цього разу Віктор таки встиг.
— Слухаю.
— Доброго дня. Де пропадаєш?
— Це ви, Павловичу?
— А хто ж. Як успіхи?
— Нормально.
— Чого пропав?
— Дивне запитання, Павловичу. Я гадав, ви самі розумієте.
— Гмм… — він зітхнув, але по діловому, без сентиментів. — Значить так. Приїдеш — зразу до мене. Вартість побитої машини тобі повернуть. А потім… потім буде ділова зустріч.
— Дякую, — сказав Віктор. — Вартість машини можете не повертати. А їхати до вас, ви, очевидно, знаєте, після чого, повірте, я не маю бажання. Краще влаштуватися таксистом.
— Ну, це навряд чи, — не погодився співрозмовник. — Ти всього не знаєш.
— А ви знаєте?
— Тепер знаю. Я ж кажу тобі — буде ділова зустріч. Там знімуться всі питання.
— Вони могли знятися вже тиждень тому, — Віктор дозволив собі чорну іронію. — Якби трохи проґавив — уже б усі питання знялися.
— Не мели дурниць, — попросив Павлович. — Справа…
— Коли в людину стріляють — це не дурниці, — перебив його Віктор.
— А хто стріляв? Наскільки мені відомо, ніхто не стріляв.
— Ви добре обізнані.
— Нормально обізнаний. Тому кажу тобі — приїжджай, жаліти не будеш.
— Дякую, — сказав Віктор, — краще утримаюся. Будемо вважати наші ділові стосунки…
— Дурень, — перебив той, — ти гадаєш, якби тебе з якоїсь причини хотіли прибрати, то бавилися б у гонки на полі? Президентів прибирають! З професійною охороною. Було б комусь треба — давно б уже… А кому ти на хрін потрібен? Влаштували тобі маленький театр, а ти, такий крутий, а вже штанками затрусив. Чекаю тебе днів за два. Ще раз кажу — є ділова розмова. Не схочеш говорити на ту тему — чорт з тобою, вози далі свій хлам, кому ти потрібен… Усе! Чекаю. Домовились?
— Побачимо… — Віктор закінчив розмову.
Можливо, Павлович був правий. Кому він у біса потрібен? А якщо навіть уявити, що випадково вліз у щось і комусь заважає… Хіба ж важко знайти його? Заввиграшки. Кому треба — завжди знаходять. Отже, мабуть, варто їхати. Хоча…
Сівши на стару колоду й запаливши, Віктор зважував зараз по суті щось таке… Напевно, перспективу існування реальної небезпеки. Обличчя його виглядало зосередженим, але не надто. А очі спокійно розглядали сороку, яка, сівши неподалік на гілку, крутила хвостом і чистила пір'я. Це не був новий головний біль. Життєві проблеми — швидше отак.
Не більше.
Річка, вузенька, але глибока, несла свої каламутні води між кривими вербами. На поверхні води час від часу з’являлися всілякі круги, чорториї, зумовлені нерівностями дна, берегів та доволі швидкою течією. Тут рідко бували люди. Вже кілька місяців він уставав зранку, біг кілометрів десять уздовж берега, а потім повертався назад і тут, звідки виднілося місто, сідав посидіти.