— І що, кожного дня так з роботи дістаєтеся?
— Нормально, я звикла. В селі й так немає чого робити. Не працювати ж на фермі у вашого… Оверчука.
— Звісно. Така жінка, як ви, не повинна працювати на фермі.
— Яка? — Світлана обернулася до нього.
— Ну… Гарна, сучасна.
Вона розсміялася:
— Дякую за комплімент.
— А чому ви з такою… наче недовірою?
— Та так… — зітхнула вона.
— Ніхто цього не помічає? — договорив за неї Віктор.
— Ну, чому… Помічають, але…
— Не такі, як хотілося б?
Вона пильно подивилася на нього.
— Пробачте, — сказав Віктор, — я повівся нетактовно. Я не так хотів.
— А як? — здивувалася вона.
— Ну… Скажімо, запросити на морозиво, посидіти з вами. Якщо чесно, то навіть чекав на вас, поки ви допрацюєте.
— Нормально… — ще більше здивувалася Світлана. — А звідки вам відомо, де я працюю?
— У нього запитав. Ви вже пробачте. Не хотів вас образити. Я вважаю, гарним ставленням не можна образити. Тому й наважився, — Віктор знову глянув на неї. — Мені приємно було б з вами поспілкуватися. А якщо не подобаюся — пробачте.
Він говорив просто, без бравади, але ні краплинки не хвилюючись і не ніяковіючи. Така манера їй подобалася.
— Гм… я вас не знаю, — наче вибачаючись, вона знизала плечима.
— Може, все-таки я пригощу вас морозивом? Так і познайомимося.
— Де ж ви візьмете морозиво? Тут сама дорога. А по селах не продають.
— А ми вернемося назад. Від'їхали недалеко. Будь-ласка. А потім я відвезу вас на ту годину, коли вам належить бути вдома.
Машина знизила швидкість.
— Ну, я взагалі-то сама вирішую, на котру годину…
— От і вирішите… То як?
Машина вже розверталася назад.
Вони сиділи в кутку доволі затишного кафе. Офіціантка, розставивши на столі все, що замовив Віктор, відійшла.
— Нічого собі, — мовила Світлана. У голосі її з’явився сарказм. — У вас що, така манера вражати жінок? Чи ви вважаєте, що шлях до серця жінки також пролягає через шлунок?
— Якщо чесно, я взагалі не думаю, що мені вдасться… як ви кажете, до серця… Просто… Словом, важкий період у житті. Мені буде приємно, якщо ви зі мною посидите, поговорите. А натомість хотілося зробити приємне й вам. А жінки, я знаю, полюбляють солодке.
— Але не в такій кількості…
— Ну… — Розвів руками Віктор. — Я вам допоможу.
Вона взяла ложечку і скуштувала десерт, а потім подивилася на нього.
— А що, питати про все можна?
— Звісно.
— Ну, хотілося б уточнити ваш сімейний стан, хоча…
— Де гарантія, що скажу правду? — посміхнувся Віктор.
Цього разу Світлана промовчала.
— Ось якраз правду і скажу. Жонатий.
— Нормально, — погодилася Світлана. — Що, з дружиною проблеми? Посварилися?..
— Та ні… — Віктор знизав плечима. — Начебто аж такого нічого. Просто важка смуга в житті. Дружина тут ні до чого.
— А в мене все життя — важка смуга… — замислено мовила Світлана, думаючи про своє. — І дітей також маєте?
— Маю. Сина. Чотири роки.
— Ну, принаймні, схоже, не брешете.
— Не люблю цієї справи, — погодився Віктор.
Вони говорили ще зо дві години, сидячи навпроти одне одного, все частіше зустрічаючись поглядами, все природніше всміхаючись, хоч здалеку можна було помітити, що він робить це стримано та обережно. Бачила це й вона. А коли в залі набралося трохи відвідувачів, і у динаміках залунала м'яка та приємна музика, Віктор наважився:
— Дозвольте запросити вас на танець.
Вони підвелися і пройшли на вільний від столів майданчик, де вже танцювала одна пара. Світлана подивилася на нього, ніби запитуючи: «Ну і що ж далі?»
— Я не пам'ятаю, коли танцював востаннє, — розвів руками Віктор.
— А я зовсім недавно.
— Тоді я сподіваюся на вас…
Він торкнувся її ліктів, оскільки Світлана стояла з опущеними руками перед ним, і зробив якийсь ледь помітний рух корпусом. Вона всміхнулася мимоволі і, звільнивши свої руки, поклала йому на плечі, а сама ступила ближче.
— А звідки цей…
— Хто?
— Тигр.
— Це леопард. Одна з поширених емблем у повітряно-десантних військах.
— Ти служив у десанті? — несподівано для самої себе Світлана перейшла на «ти».
— Так.
— І можеш переламати рукою цеглу?
— Чому раптом цеглу? — здивувався Віктор.
— Колись по телевізору бачила. Показували таке.
— Можу.
Світлана відчувала під руками тепле пружне тіло, а від його рук, здатних ламати цеглу, які зараз дуже обережно тримали її за талію, ішло щось приємне. Щось причаровувало — мабуть, упевненість, скромність, ввічливість. Відчувалося, що руки ці не здатні на підлість, підступність, хамство. І взагалі, це були всім рукам руки. До кінця танцю вона чомусь зациклилася виключно на них, зрозумівши якоїсь миті, що відмовити їм не зможе.