Будь-хто інший міг би спромогтися на таку ідею, хіба добряче хильнувши. Віктору ж таке спало на думку лише вранці, коли дія алкоголю давно припинилася. Це начебто й розумів Віктор, вирулюючи з майданчика навколо фури, у якій продовжував безтурботно хропіти Іван, і беручи, проте, напрямок на Голландію.
Його погану німецьку тут зрозуміли з півслова. Навіть не вірилося. Новому гостеві плюснули на денце, і не встиг він добряче примоститися за стійкою, як почулися кроки і сходами вже спускалася жінка. Віктор упізнав її одразу, адже Іван розповідав про неї захоплююче й докладно. Ось вона, ота сама Лариса.
— Ґутен таґ, — мовила вона, чарівно всміхаючись і відкидаючи за плече довге темне волосся. — Іхь бін…
— Давай краще по-нашому, — попросив Віктор. — Привіт.
— О! — вона здивовано повела бровами. — Давно не було наших… Ти що, мене знаєш?
— Тільки заочно, — відсунувши склянку, він подивився на неї. — Іван розповідав.
— М-м… — із виразу її обличчя важко було здогадатися, як сприймає цю новину. — І… де ж ви бачилися?
— В Айнтрахті, вчора. Стояли на одному майданчику. Він якраз із вашого Амстердама їхав.
— А ти в Амстердам, значить… — договорила Лариса.
— Та ні, я, взагалі-то, збирався назад, додому.
— Додому — це куди?
— В Україну, звісно.
— А після його розповідей, отже, вирішив до Голландії завернути! — вона голосно розсміялася.
— Саме так, ти вгадала, — й собі всміхнувся Віктор, але на відміну від неї коротко та стримано. — Скільки тут… півдня їзди.
— Невже на мене подивитися?
— Взагалі-то, сподівався не тільки подивитися, — поправив її Віктор.
— Ну, ходімо, якщо так. Гроші в тебе є?
— Скільки за ніч?
— Ого! — очевидно, спілкуючись з нечисленними тут земляками, Лариса мала інше уявлення про їхню марнотратність. — Так одразу й на ніч? Якщо в баксах, то сто п'ятдесят.
— Гаразд, — погодився Віктор.
Це було майже все, що набігало за поїздку.
Вони піднялися нагору, і повія відімкнула двері доволі затишної невеличкої кімнатки з ліжком та двома кріслами, в одному з яких він одразу влаштувався. Зачинивши двері, вона попрямувала до нього, сіла на ліжко навпроти й запитала:
— І звідки ж ти такий узявся? Може, хоч познайомимося для початку?
— Я знаю, як тебе звуть, — посміхнувся Віктор. — А моє ім’я в тутешніх краях однаково невідоме. Давай краще до справи. Я взагалі-то, в такому закладі вперше, тому вибач, правил не знаю.
— А що ж тут знати? — вона сперла підборіддя на долоні, а лікті на коліна і, наблизивши обличчя до нього, подивилася з інтересом у його очі. — Хто хоче кохання й сексу і при цьому має гроші, той їх отримує…
Усі клієнти для Лариси, як і для багатьох повій, поділялися на дві категорії — ті, з якими було приємно, і ті, з якими неприємно. Цей, безперечно, належав до першої.
Він підвівся і скинув легку куртку, залишившись у чорній майці та джинсах. На красивому м’язистому плечі вишкірився леопард, який, здавалося, відразу не схвалював цієї ідеї господаря. Очі хижака недобре горіли, наче попереджаючи — не підходь! Але господар. — вона визначила безпомилково, являв собою пряму протилежність. Поглядаючи раз-по-раз на неї, він кинув куртку на ліжко і сказав:
— Узагалі-то, в мене є забаганки. Якщо ти не зможеш або не схочеш їх виконати, то мені краще забратися просто зараз.
— О! — Вона наче здивувалася. — І цікаво, які ж? Невже щось жахливо-екзотичне?
Поводився він нестандартно, не так, як інші клієнти, і жінка була заінтригована.
— По-перше, — сказав господар леопарда, — вдягнися нормально…
— Як це — нормально? — не втямила вона.
— Звичайно. Не як повія, а як одягаються жінки в нас. Якусь спідницю нормальну, я не знаю… тобі видніше. Щось пристойне й некрикливе. По-друге, зроби майже темно. А по-третє… це нічого, якщо в нас сексу раптом узагалі не буде?
Очі Лариси округлилися від подиву.
— Нічого, — скривилася вона. — Якщо ти хочеш за сто п’ятдесят баксів цілу ніч лише балакати, це твоя справа.
— Якраз балакати я також не хочу, — сказав Віктор. — І це ще одне побажання. Взагалі — зроби так, щоб я забув, що ти тут. Сиди й мовчи — це все, що від тебе вимагається. Якщо так можна, звичайно.
— Звичайно, можна… — Тепер вона подивилася на нього з легкою іронічною посмішкою. — І саме для цього ти їхав з Айнтрахта? У Німеччині не можна знайти жінку, яка мовчатиме в темряві?