Віктор потис простягнуту руку й побачив, як до столика просувається другий — очевидно, напарник Ігоря — його знайомого ще з перших поїздок.
— Ну як — розповідай. — Ігор явно жалкував, що не має змоги «сообразити» за зустріч, оскільки всі троє були за кермом.
— Що розповідати? — Знизав плечима Віктор. — Усе як і раніше. Нічого не змінилося.
— Ти досі в тому своєму… — Ігор скривив обличчя, забувши назву його містечка.
— Досі, — поблажливо всміхнувся Віктор.
— І досі холостякуєш? Молодець. А я три роки тому не втримався. Вже синові… е-е… так і є, три! — Вони з напарником загиготіли. — Ні, не зальот. — Підняв він обидві руки. — Кохання. Да… Ото твоя біла стоїть?
Вони все-таки дозволили собі по кухлю пива, адже Ігор упросив старого знайомого посидіти подовше. Розповідав про себе, про те, як того самого року, коли женився, «влетів» фінансово. І про те, як зумів викрутитися. Віктор більше відмовчувався, а як і розповідав що, то виключно про бізнес. Адже все його життя, окрім цих машин, складалося з того, про що не можливо було розповісти нікому.
А коли Ігор, схиблений на «жіночих» питаннях, зовсім допік, Віктор, укотре відмахнувшись, запитав:
— Слухай, осточортів ти вже зі своїми бабами! Розкажи краще про «Мадяра».
— «Мадяра»?
— Авжеж. Джип такий їздить. «Летючий Мадяр». Не чув?
— А що про нього розповідати? — здивовано знизав плечима Ігор.
— Ну, ти іншими трасами ходиш. Що у вас розказують? У нас зараз справжній бум.
— А що кажуть… Гмм…
— Переважно, як вип'ють зайвого до вечері, — підказав напарник.
— А на власні очі хтось бачив? — запитав його Віктор. — Особисто з твоїх знайомих.
— Ну, такого, щоб сказав — «я бачив», я не знаю, — похитав головою той. — А теревенять багато. Особливо після того, як Вітька розбився.
— Який Вітька?
— Калиниченко. Він також по твоїй часті. І також Віктор. А, до речі, ти його можеш знати! Він на Тужир колись їздив частенько. Але завжди з компанією. Чоловік по сім-вісім вони раніше їздили. Вуса такі завжди носив… знаєш — козацькі, донизу. Та вже старший мужик був.
Віктор пригадав його раптово:
— Це той, що «осьокав» усе? Так, по-східняцьки?
— Точно-точно!
Безперечно, вони вели мову про одну й ту саму людину, з якою Віктору довелося зустрітися кілька разів. Востаннє — коли міцно застрягли на митниці.
— І що ж трапилося? — запитав його Віктор.
— В аварію попав, розбився.
— На смерть?
— Майже.
— Як це — майже?
— Перелом хребта — повна нерухомість. На кріслі возять. Трусить руками, головою й не говорить. З кимось не розминувся. Дощ був. Розбери потім… Ось так. Відосьокався.
— А може, навмисно його?
Ігор глянув зосереджено, потім знизав плечима:
— Хто його зна? Мені про це нічого не відомо. І не патякали нічого такого. А сам… — уже нічого не розкаже.
— А ти добре його знав? — продовжував допитуватися Віктор.
— Та нормально.
— Чотко мужик їздив?
— Та звичайно… Як усі.
— Ну, може, був асом — ганяв весь час… — Віктор повернув розмову в потрібному напрямку.
— Та де там! Спокійно їздив, нормально. Може, раніше ганяв, а після першої аварії — точно не дозволяв собі. Ні пити, ні ганяти.
— Після якої першої?
— А ще за Союзу він жив і працював у Тольятті — ну, там, де «Жигулі» випускають. Робив там водієм — випробовував машини, нові розробки й так далі. Розповідав колись, як били об стіни експериментальні партії, ганяли по бездоріжжю на максимальних швидкостях і всяке таке. Тоді й вітру в голові більше було. Казав, що й на трасі регулярно «притискав», поки не влетів під «КамАЗ»… Після того наче схаменувся.
— Гмм… А до Тольятті?
— Ну, цього вже я не знаю. Казав, либонь, що в ДОСААФі працював… Не знаю. Що буду казати? А чого ти причепився?
— Ну ти ж причепився за баб, от і я також.
— Баби цікавіше, — не погодився Ігор.
— «Летючий Мадяр» також.
— А до чого тут «Летючий Мадяр»? — не зрозумів Ігор.
— Ну кажуть же — де в якому ДТП нечисто — він винен.
— Можливо, можливо… Все можливо… О-ой… Васильку, коли ми вже приїдемо?
— Сплюнь, дурню, — визвірився напарник.
— Та додому приїдемо! — Покрутив пальцем біля скроні Ігор. — Сам дурень, я ж тільки це мав на увазі! О-ой… Гражданє, купіте папіроси… Подході, зольдатен унд матросен… Але вчепилося…
Вони поїхали. Надворі давно стемніло, і в кафе сиділи дві останні купки молоді, які також уже збиралися розходитися. На стіл перед Віктором опустилася маленька тарілочка, а рука, що її принесла, затрималася на ній на мить довше, аніж належало. На тарілочці була корзинка з начинкою, яка, враховуючи наявність кількох горошин та зернин червоної ікри, була явно не солодкою.