Ця стояла біля його ліжка і якось несміливо чекала на дозвіл.
— Іди, відпочивай, — промовив Віктор, жалкуючи, що не може повернутися до стіни.
— Як же я відпочиватиму? — Не погодилася вона. — Ви зараз цілу ніч стогнатимете. Я що — залізна? Дайте — вколю, будь-ласка. І спатимемо спокійно. Ви собі, а я — собі. Ну що вам, шкода?
— Ні, — сказав він, — не шкода. Коліть.
Ін’єкцію вона зробила на диво безболісно, і після цього він уперше за два дні забув про нього. Нехай ненадовго, але забув. Про біль, що зустрів його в перші дні повернення до буття. А ще здалося, що саме її маленькі пальчики, торкнувшись вимученого тіла, подарували надію.
Вона з'явилася з самого ранку — обережно зазирнула у двері, переконавшись, що пацієнт не спить, і увійшла.
— Ну як ви?
— Нормально.
— Поспали трохи?
— Так. Дякую.
— А зараз болить?
— Ні.
— Давайте я вас уколю, — спробувала всміхнутися вона.
— Ні, дякую.
— Дякувати будете, коли легше стане. Давайте, будь ласка… Ви ж цілу ніч стогнали.
— Звідки ви знаєте? — запитав Віктор.
— Як — звідки? Я часто заходила.
— А казали, що спатимете.
— Це я так… Давайте. А то уявлятиму вдома, як ви тут мучитеся і стогнете. Думаєте — приємно? Ну що вам варто?
— Знову обманюєте?
— Ні, цього разу правду кажу. А мені три доби до наступної зміни. То що — всі три доби переживати? У вас що — серця немає?
Він лише зітхнув. Просто так. У словах цієї молоденької медсестрички відчувалася щирість і справжня турбота про нього.
— «От, причепилася»… — вона зрозуміла це по-своєму.
— Гаразд, коліть, — сказав Віктор.
Вона всміхнулася одразу — майже радісно. Дивачка. Кому болить чуже горе? Біс із нею — нехай коле. Краще вже ця, як хтось інший. А коли вона увійшла зі шприцом та ватою, Віктор виголосив цілий монолог, чи не вперше в житті:
— Пані, пробачте, я хотів би попросити вас про послугу, яка не входить у ваші обов'язки. Але я більше не маю кого просити. Коли стану на ноги, я з вами розрахуюся.
— Мене звати Лідою, — відповіла вона, — і не називайте мене «пані». Я ще не така стара. Кажіть, чого ви хочете.
Дівчина так і застигла перед його ліжком із зайнятими руками. Було видно, що їй трохи ніяково і що вона добра й порядна людина. Ну й, напевно, те, що працює зовсім недавно.
— Я би хотів, щоб до мене прийшов один чоловік. Звати Петро, прізвище — Попадинець. Може, ви знаєте — відома в місті особа. Займається ремонтом машин.
Віктор, як міг, пояснив їй, де той живе, а це було доволі далеко.
— А чому ви одразу не сказали, коли вас запитували, кого повідомити про те, що з вами сталося?
— Не «включило» тоді, — виправдався він. — Я був не в найкращому стані. А зараз мені треба його побачити. Мені справді немає кого попросити.
— Зараз збігаю, — промовила вона. — Змінюся й піду. А якщо його немає вдома? Що робити?
— Він завжди вдома. Тільки дивіться — там собака здоровий. Покричіть біля гаража — він вийде. Скажете, що я дуже прошу. Нехай усе кине і прийде. А для вас це не буде задарма.
— Та годі вже вам, — знизала плечима медсестра, — давайте, колотиму. Скоро перезміна.
Того, як голка входить у тіло, він не відчув. Напевно, тому, що її ще не надто вміла рука була легкою й намагалася заподіяти йому якомога меншого болю. Та й думки Віктора в цей час були зовсім в іншому місці. Відтоді, як минув шок, спричинений важкими травмами, вони одразу сягнули туди, створюючи неспокій, котрий не давав кинути всі резерви на власне відновлення. Йому зараз конче потрібен Петро-Франкенштейн.
Вони увійшли до палати обоє — Ліда сама завела того, від кого навіть крізь чистий одяг пахло мастилами, а з рук ніколи не відмивалися сліди постійного контакту з металом. Подаючи недужому руку, Петро здивовано лупав очима і промовляв щось належне у таких випадках.
— Здоров, Франкенштейне… — привітався Віктор, торкаючись його здоровезної правиці. — Є робота для тебе. Термінова…
— Абзац… — Той ніяк не міг позбутися розгубленості. — Ну ти даєш… Ти де так влетів?
— Не діждеш, — скривився Віктор. — Це, як кажуть у кіно, не те, про що ти думаєш.
— Що, не ввалився кудись? — Не міг повірити той.
— Ні.
— Ну ти ж знаєш — таємниця клієнта…
— Кажу тобі — ні…
— А дівчина ця казала — наче відмастили тебе…
— Схоже, так.
— Хоч знаєш, хто?
— Моє діло. Я тебе хіба за тим кликав?
— А що, гадаєш, я по цій часті тупий?