— Зрозуміло. Тоді давай конкретніше. Що по нашому задуму?
— Нічого, — спокійно промовив Віктор.
— Як це — нічого? Що означає — нічого?
— Те й означає. На замовлення таке не робиться.
— Я розумію, — перебив той, — але… Дрібниця ж лишилася! Ще дві — і я більше нічого не хочу. І взагалі не чіпатиму тебе. Не жартуй. Ти що, справді хочеш, щоб мене зарили? Ну звичайно… Он чому в тебе такі прогнози щодо моїх справ. Та ми ж тебе однаково дістанемо. Сергійович узагалі на стіну полізе, як я передам, що ти мені щойно верз! Май глузд!
— Я спати хочу, — байдуже промовив Віктор. — Давай завтра. Я з дороги й не в гуморі.
— А я вже місяць не в гуморі… твоїми зусиллями. А точніше — бездіяльністю. О-ох… — Співрозмовник його зітхнув важко й нетерпляче. — Словом, ситуація така, що ще трохи — і в нас усіх будуть серйозні проблеми.
— У тебе, — виправив його Віктор. — А в мене й так вистачає.
Телефон ліг на полицю. Обличчя Віктора красномовно свідчило про те, що проблеми, розв’язання яких йому нав'язували, мало його хвилювали, так само, як і наслідки, якими загрожувало їх нерозв’язання. Останні кілька тижнів йому було щиро начхати на те, що робитиметься в Києві, як високо й наскільки смертельно падатиме той, з ким щойно довелося розмовляти. Зараз Віктор сам підійшов до краю. І тепер завжди, коли заплющував очі, щоб зануритися в сон, у картинах, що марилися наостанок, усе частіше поставав ще один, новий персонаж. Раніше, заплющивши очі, він залишався наодинці з Зоряною. Так було й тепер, але ненадовго. Зоряна була лише спочатку — кілька секунд або хвилин. А потім її образ перетворювався на м’яке та розмите тло, а на передній план виповзало щось велике, чорне та невблаганне з обрисами масивного та потужного авто. Воно світило фарами, а в освітленій кабіні нікого не було. Проте джип рухався в його напрямку.
Віктор бував тут після кожної поїздки. Підігнавши чергову машину під перекошене вікно, він лягав спати, а відіспавшись, мився, збирався, сідав у неї ж і їхав на цвинтар. Лишивши машину біля входу, йшов доріжками до материної могили, сідав там на лавку й довго сидів.
Не обов'язково він згадував маму. Тут просто краще думалося, краще осмислювалося. І образ жінки, єдиної для нього в усьому світі, також з'являвся тут. На нього не існувало табу в цьому сумному місці, хоча, якщо розібратися, саме вона була частково винною в передчасній смерті матері. Якби не було Зоряни, не сталося б того, що сталося. Тільки Зоряна не винна в тому, що існує. Очевидно, винен в усьому він сам. І ще Доля. Про неї тут думалося найчастіше.
Іноді доля уявлялася Віктору довгою стрічкою, трасою, прокладеною дивними вихилясами поміж лісами, горами, містами. По ній ходять люди, їздять машини, не завдаючи їй ніякої шкоди, адже її неможливо побачити або торкнутися. Але вона існує. До того ж його реальний життєвий шлях не має ані найменших шансів відхилитися від неї.
Саме тут, біля сірого гранітного каменя, за скромною, але охайною загорожею вперше так уявилося. От зараз він може підвестися й поїхати на базар продавати «Опеля», що стоїть біля входу. Там обов’язково знайдуться нові клієнти, які дадуть конкретне замовлення, і він вирушить виконувати його. Шлях його отримає певний напрямок і далі пролягатиме залежно від цього. А можна, приміром, поїхати до Дітмара, який не раз пропонував роботу в автохаусі. Тоді шлях цей зміниться. Все начебто залежить від нього самого. Отже, своєю долею можна покерувати. А значить, ця його траса ще ніде не пролягає й ляже туди, куди він обере.
Це з одного боку. А з іншого… Хтозна-коли й ким було запрограмовано, як учинить він і як учинять ті люди, з якими доведеться стикатися. І як переплетуться їхні долі в тому єдино можливому варіанті.
Ні, долю не зміниш, хоч як намагайся. Хоч скільки смикайся, міняй свій шлях — вона єдина. І вкладеться ця траса так, як і повинна. Просто цього не можна знати наперед. А робити завжди треба те, що дозволяють сили. Навіть якщо кінцевий пункт призначення на ній — Обрій. Місце, якого не не досягнути ніколи, хоч би скільки тиснув на газ.
Прибравши, Віктор сховав віник і обдивився ще раз. Тут відчувалася рука тітки Віри, яка садила квіти, доглядала за ними — словом, робила все те, на що, як вважала, був нездатний нещасливий племінник, який уникав зустрічей з нею. Ще раз озирнувшись на пам’ятник, він рушив до виходу. А до воріт тим часом наблизилася процесія. Внесли хоругви, увійшов священик, і чиюсь труну, як годиться, тричі хитнули донизу перед входом на цвинтар, потім підняли на плечі й рушили далі, повз нього.
Віктор лише притулився спиною до стіни каплички, без емоцій спостерігаючи за процесією. Одразу за труною, як належить, ішли найближчі родичі — у чорному та зі сльозами. За ними — просто засмучені, а далі — бабусі й дідусі, для яких похорон — привід поляскати язиками.