Ангел-хранитель не повинен сподіватися на винагороду, не повинен нічого хотіти, не повинен ні на що претендувати. Тому у Віктора залишалося все менше підстав відчувати себе отим добрим ангелом. Минав рік по смерті Зоряниного чоловіка. Коли можна буде…
Що?
Та нічого. Просто зустріти її і сказати: «Привіт, Зоряно…» Або зупинити біля неї машину й запропонувати підвезти додому. Чому ні?
Спливав отой символічний термін, упродовж якого зробити це було незручно. Так заведено. Рік по смерті чоловіка, який не кохав, принаймні, настільки, наскільки належало нормальному мужикові кохати таку жінку. Який зраджував. Який, якщо вірити розповідям тітки Віри, останнім часом, хильнувши, навіть не гребував підняти на неї руку. Але хай там як, цей час треба було переждати.
Він переждав.
Того дня Віктор дивився у календар, наче не вірив, що рік нарешті минув. Довгий, але щасливий рік. Та хіба підійдеш до неї в день роковин? Це ще гірше, ніж до їх настання. Наступного дня…
Наступного теж не наважився, адже безневинний вчинок міг бути сприйнятий неправильно. Та що таке два дні порівняно з цілим роком?
Віктор виждав цілий тиждень. А потім не вдавалося зустріти її випадково. Чекати навмисно він не хотів. Йому просто відбере мову, й він не зможе нічого сказати. Задушить хвилювання, котре навіть за отих десять-п’ятнадцять хвилин очікування зробить із ним казна-що.
Але зустріч таки сталася. Він майже не чув ногою педалі гальм, коли зупиняв машину поруч із нею. Зоряна йшла кривим тротуаром, несучи в пакеті кавун. Пакет був тоненький, а кавун доволі великий, тому й доводилося тримати його не за ручки, а зібравши в долоню. Вона йшла рівно, погойдуючись у такт власним крокам, і ота сама рука, що тримала пакет, тонка та тендітна, а водночас наче вималювана на тлі темної сукні…
Дверцята клацнули, відчиняючись. Вона глянула недовірливо. Хто там хоче підвезти?
— Привіт, Зоряно… Сідай, будь-ласка, трохи під'їдеш.
Вона зітхнула якось так невизначено, наче вирішувала, сідати чи ні. А можливо, просто втомилася від важкої ноші? І навіть уже ступила крок уперед. А потім повернулася й сіла в машину, поставивши пакет собі на коліна. Дверцята зачинилися, машина рушила.
Вона сіла!
Кілька хвилин, дорогоцінних хвилин, їхали мовчки. Наче мову відібрало, а вони ж були такі дорогі — оті хвилини. Уявив собі весь шлях — дуже короткий, усі його повороти. Зараз він закінчиться, хоча машина і їде повільніше нікуди. Що з того. На півгодини цих кілька вулиць не розтягнути попри всяке бажання.
— Як ти, Зоряно?
— Нормально, як усі.
Отака відповідь, що обрубувала всі кінчики, зачіпки, через які можна спитати ще щось.
«Чому ж ти не спитаєш — а ти як? Ну чому? О, якби ти знала, як воно мені…»
— Як твій син?
— Нормально. До речі, скільки я винна тобі за ліки?
— Ніскільки, що ти…
— Я не люблю боргів. Не треба було цього робити.
— Ти мені нічого не винна. Навпаки, я був би радий…
— Вітю, послухай мене, — перебила вона. — Я розумію, що ти, можливо, з найкращих міркувань. Але я б також була рада… Розумієш, усі добрі справи — коли про них не просять — вони не надто добрі. Ти мене поставив у незручне становище. Я була би рада, щоб цього не трапилося і я викручувалася сама.
— О, Боже… — Віктор тільки розпачливо похитав головою. — Хіба я заподіяв тобі щось лихе?
— Не лихе. Але якщо робиш те, про що тебе не просять, — то це й не є добре. Розумієш, я терпіти не можу надокучливих людей і надокучливого ставлення. Я потім постійно чула, що хтось за мною ходить і слідкує. Це неприємно.
— Приємніше, коли тебе може будь-хто образити й немає кому допомогти?
— Я звикла сама собі давати раду, — заперечила вона. — І нічого б тоді не сталося. Я потім кілька днів здригалася, коли згадувала ту бійку, що ти вчинив.
Виявляється, то він учинив бійку. Напевно, саме про це вони попереджали її, говорячи, що тут хулігани трапляються. Он воно що.
Йому гостро відчулося цієї миті, як у горлі утворюється клубок, говорити він більше не зможе. Зуби зціпилися самі.
Ось і будинок Зоряни. Щастя, що так скоро, бо витримувати це більше було несила. Машина зупинилася. А Віктор мовчки сидів, прикипівши поглядом до однієї точки. Дверцята відчинилися, і вона вийшла — елегантно, неповторно. Так, як уміла лише вона. Віктор чекав клацання дверцят, щоб втиснути в підлогу педаль, а замість того…