— Дякую, що підвіз. Але більше не треба.
Здавалося, гіркота розв'язала йому язика.
— Я не можу без тебе. Що ж мені робити?
— А я не можу — від тебе. Мені — що робити?
Дверцята таки зачинилися. Педаль газу не втиснулася в підлогу. «Вісімка» рушила й поповзла так само повільно, як приїхала сюди. І напрямок цього невпевненого руху її водієві був невідомий, як ніколи.
XIV
На вокзалі у Вроцлаві розташувалося затишне відкрите кафе. Перону звідси не було видно, але сюди долітали гудки поїздів та голос диктора, який оголошував прибуття й відхід потягів. Віктор завжди сидів тут за чашкою кави, коли їхав цим маршрутом до Дюссельдорфа.
Затишний куточок, засаджений квітами, приємна музика. Щоправда, сьогодні музична програма виявилася доволі неочікуваною. З невідомо де захованих динаміків лунала українська мова. У Вроцлаві! Тарас Лема, популярність якого йшла догори шаленими темпами, проліз навіть сюди.
Це були часи, коли українська поп-музика, переживши десяток років становлення нової держави, продовжувала являти собою невизначене, безформне і — що вже казати — доволі жалюгідне явище. Проте роки незалежності не минули для неї геть даремно, і народ, котрий власні історики звикли називати співучим, мав «щастя» спостерігати процес народження цілої плеяди своїх уже творців та виконавців, які плодилися, немов гриби після дощу. Їх створювали, розкручували, просували та популяризували до нестями. Та й самі вони старалися щосили, демонструючи наші «успіхи» і в цій галузі, але… Ото ж бо й воно — але… Щойно надходив черговий Новий Рік, мільйони співвітчизників оцінювали їх по заслугах і одностайно перемикали свої телевізори на російські телеканали, віддаючи перевагу традиційній та явно гармонійнійнішій команді Леонтьєвих, Кіркорових, Алегрових та їхнім численним переслідувачам у перегонах до музичного олімпу.
Звісно, масовий любитель попси, особливо україномовний, іноді міг послухати отой прошарок виконавців, що за роки своєї держави став ніби звичним, проте був далеким від того, щоб шукати їх по телеканалах або питати в кіосках касети та диски. Навіть тим із них, кому важко було відмовити в наявності таланту та й професіоналізму, для справжнього успіху наче бракувало ще чогось. Чогось такого… З молодими, новими було ще гірше. Від їхніх зусиль народ переважно кривився і знизував плечима. «Мастодонтів» же національної естради слухали виключно ті, хто за браком інтелекту не розумів значення слова «кон’юнктура», адже вони й самі, звісно, не вірили в те, про що співали.
Ось на такому благодатному ґрунті в новому тисячолітті й виник феномен Тараса Леми. Ніхто не знав, звідки «викопав» цього хлопця відомий продюсер та композитор Володимир Войтович. Сам колишній поет-бард, який ще за Союзу намагався збурити спокій ідеологів соціалізму своєю на той час сміливою творчістю, у новій державі якось поступово перестав писати і вдався до комерційної та продюсерської діяльності, підтримуючи зв'язок із друзями, які робили те саме на російському музичному ринку. Будучи власником комерційної музичної радіохвилі, він сам іноді створював своєрідний стартовий майданчик деяким початківцям. Новітні поети та композитори писали, хлопці та дівчата «стартували», й невдовзі зникали, канувши в попсові хащі.
Зовсім іншою постаттю був Тарас Лема. Що і як роздивився у ньому Войтович, для багатьох було й залишиться загадкою. До приємної, хоч і зовсім не визначної зовнішності та вміння триматися щиро і просто хлопець мав лише початкову музичну освіту й до знайомства з метром, подейкували, дозволяв собі лише бринькати на гітарі у самодіяльності. Та вже по кількох пробах із ним уявлення боса щодо того, «як це має виглядати», змінилося докорінно. Розкопавши зошити та касети з власним творчим доробком, він кілька діб не спав ночами, мордуючи по черзі свою «шестиструнку» та фортепіано.
А за кілька тижнів на хвилі «Музика у Всесвіті» з’явилися три пісні у виконанні нікому тоді ще не відомого Тараса Леми. Остання — «Подорожник» — дуже стара, написана невгамовним бардом років так з двадцять тому, одна з його найулюбленіших власних пісень. Їх слухали. А «Подорожника» вже за тиждень постійні слухачі хвилі почали замовляти, до того ж масово. Серед замовлень на радіохвилі всі три «хіти» несподівано сумарно взяли друге (!) місце, поступаючись лише останньому шедевру Ігоря Ніколаєва, який на той час посідав вершини всіх музичних хіт-парадів. У цього хлопця несподівано з’явилася своя аудиторія, яка просто обожнювала його.