Хай там як, а сили в цій гонці не рівні, й Віктор скинув швидкість, коли джип опинився зовсім близько позаду. Всередині щось зреагувало, коли той і собі почав гальмувати. Фари переслідувача заблимали, потім знову. Це була вимога зупинитися. Ну от і пригоди. Найімовірніше, в машині їдуть кілька хлопців того чи іншого угрупування, які намагаються контролювати шляхи перегону машин з-за кордону, витискаючи з водіїв «зелені». Але зазвичай такі ганяли на старих пошарпаних іномарках, кузови яких світилися від дірок, хоч двигуни не йшли в жодне порівняння з вітчизняними моделями. Адже періодично траплялися водії, котрі не бажали зупинятися і вперто гнали вперед. Тоді їх «підрізали» до узбіччя, а особливо впертих навіть штовхали боком, заминаючи і свій і чужий кузов. І потім, уже після зупинки, починалися «розбірки» з усіма можливими наслідками.
«Ну-ну… побачимо, як ти мене зупинятимеш…» — подумав Віктор, продовжуючи ігнорувати сигнали. Понівечити такого красеня заради сотні баксів здавалося щонайменше нерозумним. Щоправда, в арсеналі подібних «майстрів» були різноманітні спецзасоби, приміром, шипи, «жучки» тощо, але до цього ще треба почекати.
Джип з тонованими вікнами пішов на обгін. Стекла підняті, і кидати йому під колеса «їжачків» поки що ніхто не збирався. Віктор пригальмував, а джип різко пішов у відрив, проте метрів за двісті миттєво зупинився на узбіччі. Добряче втиснувши педаль, Віктор виїхав на протилежну — на щастя, вільну — смугу й пішов, притискаючись до протилежного узбіччя. А водій джипа, вискочивши з машини, відчайдушно замахав обома руками, тепер уже було добре видно: не вимагаючи — благаючи зупинитися. Хлопець із білого «буса». Він же їхав за кордон і вже був на «тому» боці! Чого йому ще?
Різко загальмувавши, Віктор здав назад до самого джипа. Той підбіг до нього і схопився обома руками за прочинене скло:
— Слухай, ну ти даєш… Я від самого Чопа печу, як дурний, насилу догнав. Я ж блимаю — ти що, зупинитися не можеш?
— Багато вас тут блимає, — спокійно відповів йому Віктор, — усім не назупиняєшся.
— Ну, мені-то міг би…
— З якої радості?
— Чекай, ти що, справді мене не пізнаєш? — здивувався той.
— Пізнаю, — сказав Віктор. — Хлопець із білого «буса», якому припекло заспівати, щойно переїхав кордон.
— Ясно, — махнув рукою той. — Тоді будьмо знайомі — Тарас. — І додав, посміхнувшись: — Лема.
Очевидно, власний вигляд став якимось не таким, бо хлопець несподівано гиготнув і спитав:
— Я перепрошую, звичайно, може, ти не чув про такого?
— Що, співак? — дурнувато запитав Віктор.
— Про академіків із таким прізвищем поки що не чув. Ну, пустиш хоч у машину? Бо зараз мене хтось за зад зачепить…
Віктор відчинив дверцята з боку пасажирського місця, і той, хто назвався цим будь-кому відомим зараз ім’ям, сів і простягнув руку.
— Віктор…
— Дуже приємно.
— Та невже? Гмм…
— Ну а ти… — гість також на мить розгубився, — що, телевізор зовсім не дивишся? Чи я на себе не схожий?!
— Ну, взагалі-то, майже не дивлюся. Концерти точно.
— От вляпався… — пожалівся хлопець невідомо кому. — Як не треба, то проходу не дають, а як, навпаки, потрібно… ну, Бог з ним… Слухай, Вікторе, ти, я так розумію, людина зайнята, час, очевидно, розписаний…
— Ну, не те, щоб розписаний, але…
— Розумію. Є прохання — що це за пісня, яку ти в машині співав? Можна ще раз послухати?
Віктор був явно спантеличений.
— Ну що тобі варто? — наполягав новий знайомий, якого суто з міркувань здорового глузду язик не повертався називати Тарасом Лемою, адже з зірками такого рівня навряд чи можна зустрітися й балакати просто так. — Я ж для цього назад погнав! Ти' не уявляєш, як там зараз Войтович казиться. Це жах! Я навіть не знаю, що буде, коли повернуся.
— Який Войтович?
— Володимир Войтович… Що, також не чув? Продюсер мій… Ну?
— Ну, взагалі-то, чув…
— Ну от! — зрадів Тарас. — Ми ж їдемо до Польщі на серію концертів. Перший — у Кракові. Переїхали митницю, а дві машини, одна з них з апаратурою, відстали. А там — сам бачив, що сьогодні коїться. Він і так як на голках, а тут ще я… Я ж перескочив назад через кордон, схопив оцей самий джип — це також наша машина — він ще з нашого, українського, боку був, щойно під'їхав до митниці… То я його хапнув і погнав за тобою. А Сергійович зараз там мене останніми словами — ти ще не чув, як він може…