— Ну а навіщо ж ти гнав? — не зрозумів Віктор.
— Як навіщо? Кажу ж тобі — пісню ще раз послухати. Давай, ну…
— А як тебе назад пропустили? — придуркувато продовжував розпитувати Віктор.
— Ну, ти скажеш… Ну мене б ще не пустили туди-назад! Тим паче, без нічого.
— Слухай, ти б хоч документ який показав, — знову нерішуче почав Віктор.
— Ні, це концерт… — Щиро похитав головою хлопець, закотивши очі під лоба. — Ну, повіриш — як був, без нічого, так і чкурнув. Навіть прав не маю. Ось, лише кілька баксів у кишені… Слухай, ну… ні, це анекдот. Вітю, давай, я тебе прошу, до найближчого райцентру — тут десять «кеме», тобі однаково по дорозі. Давай, ну повір, не заберу багато часу. По сто грамів і роз'їдемося. Потім дітям розповідатимеш…
Він відчинив дверцята, продовжуючи дивитися запитливо й водночас весело.
— Н-да… — тільки й мовив Віктор. — Хай там хто ти насправді, але від скромності не помреш.
Ресторанчик із назвою «Тет-а-тет» містився на першому поверсі якогось не надто презентабельного будинку, але джип, що їхав попереду, рішуче загальмував біля нього. Зачинивши машини, обидва зайшли туди.
— Доброго дня, дівчата, — голосно з порога почав хлопець, який, очевидно, звик всюди почуватися вільно. — Значить так, дайте нам, будь ласка, по бокальчику шампанського й фруктового асорті якогось насічіть, якщо можна.
Він сів за стійку й забарабанив по ній пальцями.
Обидві якось дивно подивилися на нього, перезирнулися, Віктор помітив це одразу, — і та, вища, витягла два келихи й протерла їх білим рушником. Інша розкорковувала пляшку шампанського. Нахилившись до напарниці, вона щось прошепотіла їй на вухо. Та у відповідь також нахилилася до неї. Виглядали дівчата збентежено.
Озирнулися кілька разів на нових відвідувачів і дві нечисленні компанії, що вже сиділи тут. Ніхто не вірив, що у цьому провінційному закладі чоловік, схожий як дві краплі води на Тараса Лему, дійсно може бути ним. За кілька хвилин апельсин та банани лежали порізаними на тарілочці, а шампанське було налито в келихи.
— Пробачте, будь-ласка, — сказала одна з дівчат, вища. — А… як ваше прізвище?
— А ви що, у всіх відвідувачів прізвища питаєте? — «здивувався» компаньйон Віктора.
— Ні, — не надто сміливо відповіла друга, — тільки в тих, хто на декого схожий…
— І на кого ж я схожий? — знову «здивувався» хлопець.
— Взагалі-то… м-м… на Тараса Лему.
— От біда! — обурився той. — Ну хоч на вулицю не виходь — бо схожий на Тараса Лему. Хоч бери за кордон виїжджай…
— То ви що, дійсно не Тарас Лема? — знову вчепилася та, перша.
— А що, справді такий схожий?
— Дуже… — Обидві розпливлися в чарівних усмішках.
Відвідувачі за двома столиками вже не їли й не пили, а витріщалися на двох чоловіків за стійкою, тим паче, що до них долітали якісь уривки фраз.
— Ні, я відчуваю, що нам тут не дадуть нормально посидіти… — Він узяв Віктора за лікоть. — Ходімо кудись подалі. Ось вам… скільки за клопіт?
— Ну що ви… — Обидві змінилися на обличчі, — вам ніхто не заважатиме! У нас, взагалі-то, кабінка одна є — це так, для своїх… Ходіть, ми заведемо вас. Там навіть ніхто не бачитиме…
Та, вища й моторніша, вже оббігла стійку і, взявши їх обох під руки, припрошувала й тягла кудись у двері біля стійки. Друга не розгубилася, вхопила шампанське й асорті. Їх завели до непогано обставленого кабінету й дещо ніяково запросили розважатися.
— Ну, все-таки скажіть, будь ласка, — вища навіть склала долоні на грудях, — ви Тарас Лема чи ні?
— Ось що, дівчата, — сказав той, витягаючи ключі з руки Віктора, — там, перед вашою забігайлівкою, стоїть «вісімка», одразу за джипом, то ось ключі, принесіть нам з неї гітару, а там побачимо. Тільки — ша! — Він приклав пальця до губ.
Обидві, мало не підскакуючи, вибігли з кабінету, а Тарас запрошуючим жестом вказав на крісла.
Віктор і сам розумів, що виглядає спантеличено, не сказати б гірше. Він сидів тепер, відсунувшись від столу, ніяково поклавши гітару на коліна й помалу переконуючись, що перед ним справді той, кого вже з рік обожнюють усі жінки, а як не всі, то принаймні більшість — сам Тарас Лема.
Двері відчинилися після стукоту, й до кабінки увійшов прилизаний молодик — очевидно, власник цього закладу. Поїдаючи очима Тараса, він лагідно всміхнувся і, побажавши від себе приємного відпочинку, поставив на стіл нову пляшку шампанського та невеличкий таріль із наїдками — за рахунок закладу. І зник, задкуючи.