Выбрать главу

— Ну що, побачимося завтра, — мовив Геймітч.

Коли торохкотіння пляшок у його торбі стихло вдалині, я прошепотіла:

— Сумніваюся.

Я не могла підвестися з крісла. Решта будинку здавалася холодною, порожньою і темною. Замотавшись у стару шаль, я дивилася на полум’я. Мабуть, я задрімала, бо коли розплющила очі, уже був ранок і на кухні поралася Сальна Сей. Вона приготувала мені яєчню і тост і сиділа поруч, поки я не з’їла все до останньої крихти. Ми майже не розмовляли. Її маленька онучка, яка жила у власному світі, витягнула з маминого кошика клубок яскраво-синіх ниток. Сальна Сей звеліла їй покласти все назад, але я дозволила дівчинці залишити нитки собі. В цьому домі більше ніхто не плестиме. По сніданку Сальна Сей помила посуд і пішла, але в обідній час повернулася і знову змусила мене поїсти. Важко сказати, чи вона це робила по-сусідськи, чи отримала завдання від уряду, але навідувалася вона регулярно двічі на день. Куховарила, а я їла. Я міркувала, що мені діяти далі. Зараз мені нічого не перешкоджало жити так, як я хочу. Та я, здається, досі на щось чекала.

Іноді дзвонив телефон, але я не піднімала слухавки. Геймітч ніколи не навідував мене. Може, він передумав і поїхав деінде, хоча ймовірніше, що він валявся вдома п’яний як чіп. До мене не приходив ніхто, за винятком Сальної Сей та її онуки. По кількох місяцях цілковитої самотності навіть вони здавалися мені натовпом.

— Сьогодні надворі відчувається весна. Ти повинна вийти прогулятися, — мовила Сальна Сей. — Сходи на полювання.

Я ще жодного разу не вийшла з дому. Навіть із кухні не виходила, хіба що у туалет, розташований за кілька кроків звідси. Не перевдягалася — так і ходила в тому самому одязі, в якому поїхала з Капітолія. Здебільшого я просто сиділа біля вогню. І дивилася на купу листів, яка назбиралася на коминку.

— У мене навіть немає лука.

— Подивись у вітальні, — сказала вона.

Потому як Сальна Сей пішла, я замислилася над тим, чи варто навідатись у вітальню. За кілька годин я таки наважилася, підвелася з крісла й тихою-тихою ходою — щоб бува не злякати привидів — рушила коридором. У кабінеті, де ми пили чай із президентом Снігоу, лежала коробка. В ній була батькова мисливська куртка, наша родинна книга з рослинами, весільне фото моїх батьків, втулка, яку прислав мені Геймітч, і медальйон, подарований Пітою на арені під час Червоної чверті. Два луки й сагайдак зі стрілами, які вдалося врятувати Гейлові у ніч бомбардування, лежали на столі. Я вдягнула мисливську куртку, а інших речей навіть не торкнулася. Так і заснула просто на канапі у нашій колишній вітальні. Мені наснився жахливий сон, ніби я лежала на дні могили, а всі мертві, яких я знала за життя, один по одному підходили й кидали на мене повну лопату попелу. Зважаючи на кількість людей, сон був довгий, і що глибше мене закопували, то важче мені було дихати. Я силкувалася покликати на допомогу, благала їх зупинитися, але попіл набивався мені в рот і в ніс і я не могла видушити з себе жодного звуку. А лопата все шкребла і шкребла...

Прокинулась я мало не з криком. Крізь фіранки пробивався сірий ранок. Скреготіння лопати не вщухало. Досі напівсонна я вибігла з кімнати, вискочила надвір, завернула за ріг, бо вже була готова сваритися навіть на мертвих. Але, побачивши того, хто там був, я заніміла. Його обличчя розпашіло, а він і далі копав землю під вікном. Поруч стояла тачка, а в ній п’ять прив’ялих кущів.

— Ти повернувся, — мовила я.

— Лікар Аврелій не відпускав мене з Капітолія аж до вчорашнього дня, — мовив Піта. — До речі, він просив передати, що не зможе вічно вдавати, що лікує тебе. Знімай, будь ласка, трубку, коли дзвонить телефон.

Вигляд Піта мав непоганий. Худий і пошрамований від опіків, але очі вже не затуманені й не зболені. Однак, побачивши мене, Піта трохи насупився. Я зробила марну спробу відкинути з очей волосся, але скуйовджена кучма не слухалася. Я почувалася ніяково.

— Що ти робиш?

— Уранці я сходив у ліс і накопав ось це. Для неї, — мовив він. — Подумав, що можна посадити кущі вздовж будинку.

Я подивилася на кущики, на груддя землі, що звисало з їхнього коріння, й мені забракло повітря: на мить здалося, що Піта приніс із лісу троянди. Я мало не накинулася на Піту з лайкою, аж тут утямила, що ніякі це не троянди: це вечірня примула. Квітка, на честь якої назвали мою сестру. Кивнувши Піті на знак згоди, я побігла назад у будинок і замкнула по собі двері. Проте зло було всередині, а не ззовні. Тремтячи від слабкості та тривоги, я майнула сходами нагору. На останній сходинці нога перечепилася, і я гримнулася на підлогу. Я змусила себе підвестися й зайти у свою кімнату. Запах був дуже слабкий, але досі висів у повітрі. Ось вона. У вазі. Біла троянда поміж зів’ялих квітів. Засохла й крихка, однак досі ідеальна; одразу видно, що вирощена в теплицях Снігоу. Схопивши вазу, я помчала на кухню й викинула квіти у тліючий попіл. Спалахнула іскра, язики синього полум’я огорнули троянди і водномить проковтнули їх. Квіти згоріли вщент. Про всяк випадок я ще й вазу розбила, пожбуривши її на підлогу.

Повернувшись у свою кімнату, я розчахнула вікна: нехай свіже повітря витіснить запах Снігоу. Однак я все одно відчувала його, він був повсюди: на моєму одязі, в порах шкіри, у волоссі. Я почала роздягатися, разом з одягом здираючи величезні клапті шкіри, які відлущилися від старих ран. Уникаючи дзеркал, я рушила у ванну та змила запах троянд із волосся, з тіла, прополоскала рот. Усе тіло стало рожевим і трохи поколювало. Вдягнувши щось чисте, я півгодини розчісувала волосся, аж тут відчинилися вхідні двері, й на порозі з’явилася Сальна Сей. Поки вона готувала сніданок, я спалила свій старий одяг. А тоді, дослухавшись поради Сальної Сей, вишкребла ножем болото з-під нігтів.

Покінчивши з яєчнею, я запитала:

— Куди подався Гейл?

— В Округ 2. Отримав там роботу своєї мрії. Час від часу його показують по телевізору, — мовила вона.

Я покопалася в собі, намагаючись збагнути, що відчуваю: злість, ненависть, тугу. І полегшено зрозуміла, що нічого.

— Сьогодні я піду на полювання, — мовила я.

— Що ж, я б не відмовилася від свіжини, — відповіла Сальна Сей.

Озброївшись луком і стрілами, я подалася на Леваду, сподіваючись там вийти за межі округу. Біля площі працювали люди в респіраторах і рукавичках. На вози, запряжені кіньми, вони складали те, що проступило на землі після танення снігу. Сміття, людські рештки. Віз стояв і біля будинку мера Андерсі. Я впізнала Тома, Гейлового старого друга з шахти: він на хвилинку розігнувся, щоб витерти з обличчя піт ганчіркою. Я бачила його в Окрузі 13 — виходить, він повернувся додому. Він привітався зі мною перший, і це додало мені відваги:

— Ви знайшли когось?

— Усю сім’ю. І ще двох хатніх працівників, — відповів Том.

Мадж. Тиха, добра й відважна. Дівчина, яка подарувала мені брошку, на честь якої я отримала своє прізвисько. До горла підкотив клубок. Цікаво, чи приєднається вона до списку моїх нічних кошмарів? Чи закидатиме попіл мені до рота лопатою?

— Просто я подумала... Оскільки він був мером...

— Не думаю, що статус мера Округу 12 давав бодай якісь переваги, — мовив Том.

Кивнувши у відповідь, я рушила далі, навмисне відвернувшись, щоб бува не побачити, що там на возі. По всьому місті й на Скибі всі займалися одним і тим самим: збирали останки мертвих. Наблизившись до руїн нашої колишньої хати, я побачила цілу шерегу возів. Левада зникла, вірніше, змінилася до невпізнанності. Посередині викопали величезний котлован, у який скидали рештки моїх земляків — то було масове поховання. Я пролізла в звичну дірку в паркані й опинилася в лісі. Хоча тепер це не мало ніякого значення. Паркан більше не охоронявся, його не розібрали тільки з однієї причини: щоб відгородитися від хижаків. Проте старих звичок важко позбутися. Я хотіла сходити до озера, однак була така слабка, що ледве добрела до місця наших із Гейлом зустрічей. Довго сиділа на валуні, на якому нас знімала Кресида, та він здавався зашироким без Гейлового тіла поруч. Кілька разів я заплющувала очі й рахувала до десятьох, вірячи, що коли я розліплю повіки, Гейл з’явиться біля мене, як завжди беззвучно. А тоді я нагадала собі, що Гейл в Окрузі 2 отримав роботу своєї мрії і, можливо, саме цієї миті цілує чиїсь вуста.