Ідея європейських стандартів передбачала, що шлях до Європи позначено дороговказами, що дають змогу зрозуміти, яких напрямків слід триматися, а яких — уникати; Польща ж мала його карту і була надійним проводирем. Поляки переконували своїх сусідів, що обравши європейські стандарти, як це зробила Польща, вони матимуть змогу приєднатися до Європи слідом за ними. Цей заклик був дієвим у внутрішній політиці польських сусідів настільки, наскільки внутрішні політичні актори прагнули повернутись до Європи та наскільки вони усвідомлювали, що Польща випередила їх на цьому шляху. Звісно, польські пропозиції підтвердити наявні кордони та вимоги спільно захищати культурні права меншин були привабливі самі собою, а, з практичного погляду, швидка підготовка проекту договорів прискорювала переговори. Усе це може видатись лише нормальною реакцією на міжнародну ситуацію. Для того, щоб зрозуміти особливість цього підходу, варто порівняти польську Ostpolitik із тогочасною зовнішньою політикою країн Східної Європи:
1) Політика європейських стандартів розглядала права меншин як культурні права громадян іншої країни, що могли бути включені до міжнародних угод. Створення зовнішнього арбітра, яким стали кодифіковані в угодах європейські стандарти, назагал дозволило уникнути пастки поширеного майже на всій решті території регіону правила: «око за око, зуб за зуб».
2) Польська політика європейських стандартів наголошувала на тому, що доля меншин є внутрішньою справою суверенних держав, громадянами яких і є представники цих меншин, на відміну від інших підходів, що підважували суверенітет сусідніх країн. Так, у 1990 р. Угорщина заявила, що до її політичної спільноти входить угорське населення Словаччини, Румунії, Югославії та України. Російські декларації про підтримку російськомовного населення «близького зарубіжжя» лякали її сусідів. В Югославії ж захист інтересів етнічних сербів призвів до чотирьох воєн, двох інтервенцій НАТО, втечі понад одного мільйона осіб і десятків тисяч смертей.
3) Подібно і польська політика європейських стандартів виключала можливість територіального розв'язання проблем меншин. Ця схема також відрізнялась від початкової позиції Угорщини, Румунії та Білорусі щодо можливості мирного перегляду кордонів, від російської підтримки збройної окупації частини Молдови, від ранніх заяв Єльцина про невизначеність кордонів з Україною та від позиції російського парламенту середини 1990-х рр., відповідно до якої Україна мала повернути Росії Крим. Найбільше ж вона відрізнялась від югославської політики перегляду кордонів насильницькими методами.
4) Політика європейських стандартів прагнула запровадити європейські норми до того, як європейські інституції усвідомлять наявність проблеми. Цим Польща цілковито відрізнялась від Угорщини та Румунії, які до середини 1990-х рр. чекали на європейські застереження (засідання ОБСЄ в Парижі у 1995 р.), аби вирішити суперечки між собою; від Югославії, що в середині та наприкінці 1990-х рр. викликала проти себе інтервенцію НАТО; й від Росії, що проігнорувала думку західних інституцій під час двох своїх надзвичайно жорстоких воєн у Чечні, постійно втручалась у справи на Кавказі й окупувала частину Молдови.
5) Політика європейських стандартів намагалась не плутати історію з дипломатією. Тоді як у 1990-х рр. майже всі дізнались про битву на Косовому полі 1389 р., лише одиниці чули про династичну унію між Польщею та Литвою 1385 р. Тоді як етнічні чистки сербів хорватами в 1940-х рр. стали надбанням громадськості через югославські війни 1990-х рр., не менш жорстокі та масштабні польсько-українські чистки 1940-х рр. залишилися предметом дослідження фахівців.
Засадничо польський підхід кардинально відрізнявся від російського сприйняття України та Білорусі як заблудлих «російських» земель, що, як і Росія, «походять» із Київської Русі. Тепер відомо, що такий погляд не має жодного історичного підгрунтя, адже після розпаду Київської Русі землі сучасної Білорусі та України були частиною Великого князівства Литовського (1289–1795) та Речі Посполитої (1569–1795). Сотні років території сучасних України та Білорусі були відомі як «Русь» у межах Великого князівства Литовського чи Речі Посполитої. Велике князівство Московське (після 1721 р. — Російська імперія, після 1922 р. — Радянський Союз) поволі займало землі Русі; однак до 1667 р. Київ і до 1939 р. Львів перебували поза владою Москви, тобто понад чотири та сім століть відповідно після припинення існування Київської Русі. Вільно та Володимир-Волинський, важливі центри руської мови — мови середньовічної Русі, — були містами міжвоєнної Польщі. Сьогодні перше — столиця незалежної Литви, а друге — місто в Західній Україні. Якщо вважати, що «походження» важливе для міжнародних відносин, то польські дипломати мали повне право говорити про «родинні зв'язки», як і їхні російські колеги. Однак Польща уникала подібної метаісторії, розглядаючи своїх східних сусідів як рівні національні держави.