Прискіплива географічна увага до Вільнюса (для Польщі — Литви — Білорусі) й Галичини з Волинню (для Польщі — України) в довготерміновій перспективі є методом пояснення цих перетворень. Зосередившись на історії цих територій протягом чотирьох століть, ми вкажемо на економічні та соціальні трансформації, побачимо армії, що наступають і відступають, а в XX ст. станемо свідками знищення, депортацій та переселення людей. Якщо нам вдасться лишитись водночас непорушними та зворушеними, ми відчуємо болючі й очевидні перетворення. Ми зможемо спостерігати за тим, як знову й знову змінюються й руйнуються політичні краєвиди. З огляду на ці перетворення 1940-х рр., третя частина книги зосереджується не так на Вільнюсі, Галичині та Волині, як на дипломатичних проблемах, які вони принесли новим суверенним національним державам після революцій 1989 р. Частина третя аналізує велику польську стратегію 1990-х рр., яка сприйняла й підтвердила поділ Східної Європи на національні держави в їхніх сучасних межах. Хоча сьогодні вона й може здатись очевидною, це була справжня новація в польській політичній теорії й небачена річ у практиці посткомуністичної дипломатії Східної Європи.
Під час демонтажу пам'ятника Леніну в галицькому містечку Коломия з'ясувалось, що його постамент було зроблено з єврейських надгробків. Сьогодні Коломия — це місто в Південно-Західній Україні. У 1939–1941 і 1945–1991 рр. воно перебувало у складі радянської України, у 1939–1945 рр. — нацистського Генерал-губернаторства, перед Другою світовою війною — польського Станіславівського воєводства, перед Першою світовою війною було частиною австрійської Галичини, а до 1772 р. — Руського воєводства Польського королівства. До «Остаточного Розв'язання» 1941–1942 рр. Коломия, незалежно від її державної належності, була єврейським містом. Відсутність євреїв у Коломиї, як і повсюди в Східній Європі, збіглася з сорокарічною присутністю на цих теренах комуністичних режимів. 1990-ті рр. спричинили вибух національної історії у Східній Європі, але нові дослідження часто брали за відправний пункт націоналізований світ, успадкований від Другої світової війни та впорядкований комуністами. У такий спосіб єврейську історію вивели за межі східноєвропейської історії. Так само, як ізраїльська історіографія, що акцентує успішність сіоністського проекту, нехтуючи східноєвропейським корінням цієї політики, східноєвропейські історіографії зосереджуються на власній державності, часто забуваючи повернути євреям належне їм місце. Існують, однак, численні варті уваги винятки, й останній з них — позитивна тенденція видавати колективні збірки, що представляють різні національні погляди. Хоча це надзвичайно корисно, але навіть така практика не розв'язує проблеми націоналізму в історії і може призвести до політкоректного мультинаціоналізму, коли в історичному грунті, що потребує дбайливого догляду, будуть прокладені паралельні національні річища.
Чому ж, зважаючи на рамки цієї праці, в її підзаголовку відсутні євреї, німці та росіяни? Причина полягає в тому, що це дослідження модерних польської, української, литовської та білоруської національностей, яке не має амбіцій описати історію та сучасність німецької, російської або єврейської національностей. Це свідчить про авторську стриманість, а не про зневагу. Головні напрямки німецької національної історії ведуть в інший бік. Російська національна ідея досліджується тут в її зв'язку з ранньомодерними Україною та Литвою. Натомість історія єврейської національної ідеї має зачекати на окреме дослідження з п'яти причин. По-перше, євреї — це історична спільнота, старша за слов'янські та балтійські нації. По-друге, автономія євреїв у Речі Посполитій, з якої обов'язково має починатися така розповідь, не входить до кола наших проблем. По-третє, входження євреїв у модерне політичне життя було пов'язане з ліквідацією їхніх громадянських привілеїв і правової окремішності часів Речі Посполитої та (повільного й часткового) поширення на них протягом XIX ст. особистих прав імперіями. Ці процеси настільки відрізняються від національних політик неєвреїв, що вимагають окремої уваги. По-четверте, територіальний націоналізм XX ст., що прагнув поділити колишню Річ Посполиту на національні держави, ніколи не сприймався євреями як варіант для себе. І останнє: зв'язок між Голокостом і державою Ізраїль, хоча й посилить головну тезу цієї книги, але відхилить нас від східноєвропейського територіального фокусу, який водночас є її методологічним засновком. Хоча нам і траплятимуться збіги та відповідності, все ж докладна періодизація та документування історії єврейської національності вимагають іншої реконструкції, ніж наша.