Водночас, навіть не претендуючи на дослідження російської, німецької та єврейської національних історій, варто зазначити, що історію ані польської, ані української, ані литовської, ані білоруської національностей неможливо зрозуміти без росіян, німців і євреїв. Я спробував подати спільну історію Другої світової війни, об'єднавши те, що часом розглядається як окремі теми. У цій книжці «Остаточне Розв'язання» інтегроване у воєнну та післявоєнну історію Східної Європи. Ми побачимо, що знищення віденських євреїв у 1941–1944 рр. і депортація віденських поляків у 1944–1946 рр. стали підгрунтям для повоєнного творення радянського литовського Вільнюса. Ми зрозуміємо, що Голокост на Волині у 1942 р. підготував молодь до кривавої розправи з волинськими поляками у 1943 р. Ми звернемо увагу й на радянське насильство. Розглянувши радянську національну політику в контексті українсько-польських етнічних чисток, що тривали в цей час, ми побачимо, яких змін вона зазнала після перенесення її на польські землі у 1944 р. В 1947 р. польські комуністи за прямого сприяння радянських військ та опосередкованого з боку польських націоналістів завершили проект національної гомогенізації. Таким чином, ми простежимо тяглість від «Остаточного Розв'язання» до партизанських, а далі комуністичних чисток і подальшого встановлення комуністичної влади.
Ця книжка багато чим завдячує сучасній східноєвропейській історіографії. Та водночас вона намагається подати національну історію в певних рамках. Замість творення чи перегляду окремих національних наративів, вона досліджує численні національні питання. Ця праця радше прямує вперед у часі, а не назад, намагаючись уникати проекції пізніших політичних форм на попередні періоди. Її увага зосереджена на окремих місцевостях, щоб побачити зміни в національних ідеях, рухах та їхніх вимогах. Вона визначає ранньомодерні чи змішані ідеї про національність, які можуть здатися чужими сучасному читачеві, звертаючи увагу на випадковості, непередбачувані обставини та фортуну. Вона настільки ж пильно розглядає національні поразки (наприклад, у Білорусі), як і національні перемоги, бо вони так само багато повідомляють про те, що потрібно для політичного успіху модерної нації. Вона також представляє національних героїв у контексті ранньомодерних ідей про національність, які ними обдумувались, адаптувались чи відкидались, і переглядає ідеологічні опозиції, наприклад, між націоналізмом і комунізмом. Ці загальні цілі ставлять перед собою чимало істориків Східної Європи, і я не претендую на оригінальність у їх визначенні, а лише прагну писати в цих рамках.
Мій найбільший борг перед попередньою історіографією — в розділах 1–7, хоча й вони пропонують деякі нові інтерпретації. Новою може бути, наприклад, ідея про те, що романтизм однаковою мірою прислужився і ранньомодерній, і модерній ідеям національності за імперської влади, в національних державах і в Радянському Союзі. Безпрецедентним, наскільки я знаю, є також систематичне дослідження білоруської національної поразки в контексті успіхів інших національних рухів. Також першою подібною спробою є, наскільки мені відомо, наполегливе намагання пояснити литовізацію Вільнюса. Розділи 8–14 базуються на архівних та інших першоджерелах і подають не лише нові тези, а й історію маловідомих подій. Розділи 8–10 є першими цілісними англомовними науковими розвідками українсько-польських етнічних чисток між 1943 і 1947 рр. Розділи 11–14 поєднують велику польську стратегію східної політики, народжену в 1970-х рр. і запроваджену на початку 1990-х рр., із польськими успіхами в європейській інтеграції. В той час як існують численні студії з розпаду Югославії і Південно-Східної Європи, ці чотири розділи є першим дослідженням польської стабілізації Європи Північно-Східної. Загалом, ця праця поєднує ранньомодерну польську націю з її різноманітними модерними спадкоємцями. Лише перетнувши конвенційні поділи, як-от між Східною Європою та Радянським Союзом, чи між Австрійською та Російською імперіями, ми зможемо описати перехід від ранньомодерної національності до модерної.