Друга із двох криз, спровокованих зовнішнім ударом, стосується Японії. Довготривала політика ізоляції цієї країни від зовнішнього світу закінчилася 8 липня 1853 року, коли ескадра військових кораблів Сполучених Штатів зупинилася на вході до Токійської бухти, вимагаючи підписання договору і прав для кораблів США та моряків (розділ 3). Остаточним підсумком стало повалення старої японської системи урядування, свідоме прийняття програми різких широкомасштабних змін і так само свідоме прийняття програми збереження тих численних традиційних рис, які роблять нинішню Японію найбільш своєрідною серед багатих індустріальних країн. Японська трансформація впродовж десятиліть після прибуття американської ескадри, так звана доба Мейдзі, виразно ілюструє на загальнонаціональному рівні ті численні чинники, які впливають і на особистіші кризи. Водночас процеси ухвалення рішень та результуючі воєнні успіхи Японії доби Мейдзі допомагають нам зрозуміти, чому ця країна у 1930-х роках вирішила інакше, що спричинило її грандіозну воєнну поразку в Другій світовій війні.
У розділі 4 йдеться про Чилі, першу з досліджуваної пари країн, кризи в яких набули вигляду внутрішнього вибуху в результаті руйнації політичного компромісу між їхніми громадянами. 11 вересня 1973 року, після кількох років політичної безвиході, демократично обраний уряд Чилі під керівництвом президента Альенде був повалений в результаті військового перевороту, а його провідник генерал Піночет очолив державу на період понад 17 років. Коли я жив у Чилі за кілька років до перевороту, мої чилійські друзі не змогли передбачити ані самого перевороту, ані тих неймовірних у своєму садизмі тортур, до яких вдався уряд Піночета. Навпаки, вони гордо розповідали мені про давні чилійські традиції демократії, такі відмінні від традицій решти південноамериканських країн. Нині Чилі знову є демократичним винятком у Південній Америці, але ця країна зазнала вибіркових змін, увібравши в себе елементи моделей і Альенде, і Піночета. Мої американські друзі, які ознайомилися з цією книгою в її чорновому варіанті, говорили, що розділ, присвячений Чилі, є найбільш страхітливою частиною моєї книги, оскільки в ній описано ту швидкість і повноту, з якою демократія змінилася на садистську, жорстоку диктатуру.
В парі з розділом про Чилі йде розділ 5 про Індонезію, де руйнація політичного компромісу між її громадянами призвела до внутрішнього вибуху у вигляді спроби державного перевороту, що датується 1 жовтня 1965 року. Результат цієї спроби виявився діаметрально протилежним чилійському перевороту: стався контрпереворот, що призвів до геноцидного знищення того політичного угрупування, яке начебто влаштувало чи підтримало спробу перевороту. Індонезія різко відрізняється від решти країн, описаних у цій книзі: вона є найбіднішою, найменш індустріалізованою та найменш вестернізованою серед них; вона має наймолодшу національну ідентичність, що сформувалася лише впродовж тих сорока років, які мені довелося працювати в цій країні.
У наступних двох розділах йдеться про загальнонаціональні кризи в Німеччині та Австралії, які не вибухнули, а розгорталися «начебто» повільно. Дехто з читачів може не погодитися із використанням термінів «криза» або «струс» для позначення таких повільних змін. Проте я все ж таки вважаю доречним розглядати їх у рамках тієї ж самої схеми, яку я використовую для характеристики більш різких змін, оскільки вони ставлять ті ж самі питання вибіркових змін та ілюструють ті ж самі чинники, що впливають на кінцеві результати. Окрім того, різниця між «вибуховою кризою» та «повільною зміною» є довільною і нечіткою: ці процеси фактично перетікають один в одного. Навіть у випадках начебто різких трансформацій на кшталт чилійської до перевороту призвели десятиліття повільно накопичуваної напруженості, а після перевороту настали десятиліття поступових змін. Я характеризую кризи в розділах 6 та 7 як «начебто» повільні тому, що, фактично, в повоєнній Німеччині криза почалася із вкрай травматичного спустошення, найбільшого з тих, які довелося пережити решті країн, досліджуваних у цій книзі: на день своєї капітуляції у Другій світовій війні 8 травня 1945 року вся Німеччина лежала в руїнах. Аналогічним чином виникла повоєнна криза в Австралії: хоча вона розгорталася повільно, але почалася із трьох катастрофічних військових поразок, яких ця країна зазнала протягом менше ніж трьох місяців.
Першою з досліджуваних мною країн, яка є ілюстрацією не вибухового розгортання кризи, є Німеччина після Другої світової війни (розділ 6), перед якою одночасно постали проблеми її спадщини часів нацистського режиму, розбіжностей щодо подальшої організації ієрархічної структури суспільства, а також травми, завданої розподілом Німеччини на Західну та Східну. В рамках мого порівняльного методу характерні особливості розв'язання кризи в повоєнній Німеччині включають надзвичайно гострий конфлікт між поколіннями, сильні геополітичні обмеження, а також процес примирення з націями, що стали жертвами злочинів, вчинених Німеччиною під час війни.
Іншим наведеним мною прикладом невибухового розгортання кризи є Австралія (розділ 7), яка переформатувала свою національну ідентичність за ті 55 років, упродовж яких я відвідував цю країну.
Коли я вперше прибув до Австралії в 1964 році, вона нагадувала віддалений аванпост Британії в Тихому океані, який і досі покладався на Британію у плані своєї ідентичності та проводив політику Білої Австралії, обмежуючи або забороняючи імміграцію неєвропейців. Але перед Австралією постала криза ідентичності, бо ота біла британська ідентичність дедалі більше вступала в конфлікт з географічним розташуванням Австралії, з потребами її зовнішньої політики, оборонної стратегії, економіки та з національним складом населення. Торгівля й політика нинішньої Австралії орієнтуються на Азію, вулиці австралійських міст та її студмістечка повняться азіатами, а прихильники усунення королеви Англії з посади голови уряду Австралії програли референдум з досить незначною кількістю голосів. Однак, як і в Японії доби Мейдзі та в Фінляндії, ці зміни були вибірковими: Австралія й досі лишається парламентською демократією, її державна мова все ще англійська, а більшість австралійців за своїм походженням — британці.
Усі зазначені вище загальнонаціональні кризи чітко усвідомлювалися суспільством і були подолані (або, принаймні, перебувають в тривалому процесі подолання), тому ми вже маємо змогу говорити про їхні наслідки. В останніх чотирьох розділах ідеться про нинішні та майбутні кризи, результати яких наразі невідомі. Цю частину я починаю з Японії (розділ 8), яка вже була предметом розгляду в розділі 3. Перед нинішньою Японією постали численні фундаментальні проблеми, окремі з яких цілком визнають і японський народ, і уряд країни, тоді як інші широкий загал не визнає або заперечує. Наразі скидається на те, що ці проблеми не рухаються в напрямку свого вирішення; майбутнє Японії нині невизначене і повністю залежить від волі її громадян. Чи зможе досвід сміливого й успішного подолання кризи в добу Мейдзі допомогти сучасній Японії здолати кризу нинішню?