– Геть вилазь із діжі, бо сьогодні не будемо обідать! – крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка витягла з діжі руки в тісті, скочила зі стільчика й стала серед хати. В неї на лобі блищали здорові краплі поту. Кайдашиха помила по лікті руки й кинулась зі злістю на діжу, як на свого ворога. Тісто в діжі аж запищало і неначе заплямкало губами під її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусі, і стояла ні в сих ні в тих серед хати та дивилась на замазані руки.
– Чого ти стоїш, ніби сьогодні привезена? Он зосталось тіста на руках на цілий хліб. Пообшкрібай ножем тісто в діжу та порайся коло печі.
Мелашка зітхала. Вона почутила, що рідна мати і б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками.
Мелашка мила руки, але руки в тісті не швидко обмивались.
– Чого ти там бабляєшся? Мий хутчій руки, бо прийде батько вдруге до хати, то він нам поб’є спину! – вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка затріпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тіста на руках, обтерла їх сяк-так рушником і кинулась вимішувати лемішку. Вона сіла долі, поставила в колінах горщик, обвернутий ганчіркою, і, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав’язла в густій лемішці, хруснула й переломилась.
– Ой боже мій, із цим недбайлом! – крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. – Тепер, про мене, стромляй руку в лемішку та й мішай.
У Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку і почала вимішувать лемішку ложкою. – Мати твоя, мабуть, вимішувала лемішку ложкою та й тебе навчила! – крикнула зі злістю Кайдашиха.
Мелашку здавило в горлі. Вона заплакала. Тільки що Кайдашиха виплескала хліб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисіткою, голодний Кайдаш знов увійшов у хату i почав лаяти жінку й невістку.
– Якого ви недовірка вдвох робите, що у вас i досі обід не готовий! – крикнув Кайдаш на всю хату. – Піди, Мелашко, до Мотрі та позич хліба на обід.
Тільки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нeї хто линув кип’ятком:
– Не йди до Мотрі позичати хліба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неї снігу зимою не дістанеш.
У Карповій противній хаті двері були одчинені. Мотря почула ці слова.
– Як тільки котра з вас ступить на мій nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцією кочергою! – крикнула Мотря зі свого порога i показала кочергу. – Сплять до обіду та ще мене й судять: судіть уже Мелашку, а мене не зачіпайте.
Мотря причинила свої двері, аж горище загуло. Мелашка побігла до сусіди позичать хліба на обід.
Мелашка позичила хліба i верталась через свій садок. Вона вгляділа в садку Лавріна.
– Зобіжає тебе, моє серце, мати, – сказав Лаврін i неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.
– Дарма, що мати лає, аби ти мене тішив своїми очима, – сказала Мелашка, глянувши Лаврінові в самі сині очі.
Йшла вона за хлібом, садок неначе пов’яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов садок розвився й зазеленів, i сонце весело на йому заграло.
I знов у Кайдашевій хаті почалася колотнеча. Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь. Мотря не любила Мелашки i все чогось підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в одній хаті, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.
Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у віз. Мелашка вже нудилась за Бієвцями, за батьком, за своєю доброю матір’ю. Вона просилась у свекрухи в гості до батька, свекруха її не пустила. Кожної неділі просилась Мелашка в гості, i кожної неділі Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.
– Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? – питав у неї чоловік.
– Скучила за матір’ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матінки в гостях. Цієї ночі мені снилось, що я стала зозулею та й полетіла в Бiєвцi. Прилітаю в батьків садок та й сіла на вишні. Батько неначе виходить у садок та й просить мене до хати. Я влітаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лаві мертва, заверчена наміткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалібно дивиться на мене.
– Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й підемо в гості.
– Проси, Лавріне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дітись. Шумить діброва на гopi та тільки жалю мені завдає. Щовечора дивлюся на заросянські гори, щовечора пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами i зелені луги сльозами залила.