Тому Іван Петрович лише разів зо два спромігся з-під лоба глянути в ці, вже укохані очі. На безліч запитань, що ними обкидала його Льоля, він одповідав серйозно, стиха, односкладово, немов йому дуже заважали ці питання, або він уважав їх за дуже нерозумні
На жаль, постійний і невідбирний нахил та не аби-які здібності Івана Петровича визначати відносний ступінь розвитку розуму в инших людей, у цю мить зникли, не лишивши й сліду. Можливо, що це теж є ознака справжньої любови, хоч я й маю до цього сумніви, бо надалі Іван Петрович ще не раз втрачав здатність оцінювати розумові здібності тих жінок, що запалювали його серце, — а справжня любов, за авторитетною думкою тих самих поетів та прозаїків, — єдина єсть.
Іван Петрович дуже страждав, відчуваючи неприпустимість свого стриманого, майже нечемного поводження і одночасно почував себе безкінечно щасливо від такої наявної зацікавлености ним з боку Льолі.
З душею, що кипіла найрізноманітнішими, найсуперечливішими почуттями та пориваннями, Іван Петрович з великим зовні спокоєм, з виглядом, що виправдував його прізвисько «задавака», готувався до феєрверку.
З феєрверком пощастило — він був блискучий. Така була одностайна думка всієї авдиторії. Така була й Льодина думка, і чи треба говорити, що тільки це й важило для Івана Петровича. Авдиторія галасувала, пищала, підстрибувала, ойкала, сміялась. Все це пророблювалось аж з надто достатньою енергією, властивою цьому прекрасному вікові. Льоля галасувала, пищала, підстрибувала, ойкала й сміялась не більш за инших, але Іван Петрович бачив і чув тільки її.
Потім, у період свого захоплення філософією, в добу мрій про створення єдиної, могутньої і великої системи світорозуміння, що мусіла змінити весь світ і принести щастя всій людськості — в цей період усвідомленого, самовідданого потягу до служіння їй, Іван Петрович, роздумуючи про той момент, коли оце його поривання так раптово втратило вселюдську широчінь та сконкретизувалося на одній-єдиній укоханій дівчині, — Іван Петрович утворив з цього приводу цілу теорію. Теорія виходила з установленої конечности та обмежености людської істоти й тому передбачала єдину можливість конкретного здійснення безмежних задумів тільки через певну конкретність, яка і є кохана дівчина. Ця теорія була конче потрібна Іванові Петровичу, бо инакше факт безперечної і цілковитої конкретизації його прагнень він мусів-би визнати за зраду безкінечности. Цієї теорії «служіння людськості через служіння коханій жінці», Іван Петрович дотримувався, аж поки не перестав любити будь-кого, поки не почав сумніватися, чи любив він кого й раніш, поки не поставив знаку запитання над самою любов'ю.
Тоді Іванові Петровичу ще ніякі теорії не були потрібні. Він любив уперше й не думав не тільки-що про людськість, втілену в його авдиторії, яку він зрадив заради єдиної Льолі, але не думав, не усвідомлював навіть, що до нього прийшла незнана любов.
В перерві між римською свічкою й хінським сонцем, коли Іван Петрович копирсався біля своїх приладів, перевіряючи їх стан, до нього підійшла Льоля, весела, як горобець, з очима, що горіли збудженням та цікавістю. Їй треба було враз пізнати всі подробиці: що це таке, як воно буде горіти, невже воно буде крутитися — не може бути! — чи довго-ж воно буде крутитися, в який бік крутитиметься, що таке там у рурочках, звідки він узяв усе це, звідки він усе це знає, чи може вона сама все це зробити, чи навчить він її і чому він такий розумний?
Іван Петрович, заллятий щастям, розгубився конче, серйозність його стала ще зосередженішою, а відповіді зовсім уривчастими. Експансивність Льолина робила його безпорадним, як курча у воді. Втративши властивість ясно бачити суть речей, він зробив глибоку трагічну помилку — пояснив поведінку Льолину найвигіднішим для себе способом. Її увага, так щиро виявлена, сповнила цілою зливою щастя його душу, що такого щастя ще не знала. Іван Петрович ще не зустрічав ніколи нікого, прекраснішого за Льолю, і ніколи нічия увага не була йому така дорогоцінна. І він захлинався цим потоком, цією зливою дорогоцінностей... І майже втратив мову.
Звернувшися з трьома чи чотирма десятками запитань і маючи від Івана Петровича далеко меншу кількість односкладових, малозрозумілих відповідей, Льоля враз насупилась, тупнула ніжкою, — зворушливо-тонкою ніжкою, — помовчала й обізвала Івана Петровича «букою»...