Серьожка не був скупий на подробиці. Іван Петрович сидів мовчки й слухав. Він, звичайно, знав Ганьку — товсту, злегка вкриту ряботинням, кирпату й дуже кокетливу дівку. Якось здибавши його в дворі, Ганька погладила йому волосся й пригорнула його голову собі до пишних грудей, і тоді Іван Петрович почув дух її пахвів, що видався йому огидний.
Чи тому, що Ганька була така далека від жіночого ідеалу Івана Петровича, чи тому, що він, — не усвідомлюючи, чому саме, — Серьожчині детальні описи любовних таємниць сприймав, як щось дуже образливе для Льолі, якої образ весь час стояв йому перед очима, — так чи так, але голос стати, що був прокинувся в Івана Петровича так могутньо під час його пригоди з маленькою Ніною, зовсім не коханою, — цей голос зараз мовчав.
Іван Петрович весь час переживав образливо-гидливе почуття, відворотне майже до відчуття фізичного.
Терпляче, затиснувши зуби й насупивши брови, сидів він і слухав. Та коли Серьожка закінчив свою розмову, запропонувавши йому в дружній щирості «спробувати» з Ганькою, Іван Петрович підвівся, промимрив щось незрозуміле й утік додому.
Коли другого дня Серьожка покликав його до садка, де мала бути й Льоля, Іван Петрович відмовився. Бачити поруч Льолю й Серьожку після того, що чув він учора, — це було не в його силі. Досить було, що його уява невпинно малювала йому цю картину. Сил і на це не вистачало, і Іван Петрович заховався до повітки, де рубали дрова, забився в пилину між двома стосами, ліг ничма на землю, вкриту вогкуватими трісками й шматками кори, що пахли солодкуватим гниллям, і заплакав. Плакав він довго потім, не витираючи сліз, звівся навколюшки й спробував молитись, — тоді він був ще дуже релігійний. І молитва його була болісна, щира, незграбна. Іван Петрович врешті сам не знав, про що він молиться, — та чи й була б рація в цьому знанні?..
Після цього Іван Петрович зустрічався з Льолею декілька разів лише на короткий час. І тоді нестримно мучився й соромився. Серьожчину відвертість він сприйняв, мов якусь брудну стіну, що назавжди повстала між ним та Льолею, і те, що він все це знає, а вона ні, — примушувало його горіти з сорому, — немов це сам він збудував цей огидний мур...
Болісна й тяжка була перша любов Івана Петровича. Болісна всяка любов, бо нема й не може бути в ній неотруєної радости східнього сонця. Поети й белетристи-прозаїки, коли дорівнюють зародження любови до прекрасного ранку, — брешуть. Навіть найсвітліша й найрадісніша, найчистіша й найпрозоріша лобов — перше юне почуття — воно прозоре кристалевою чистотою вечірнього, а не вранішнього неба. В-осени, на заході буває инколи небо, прозоре до дзвінкости, блідо-зеленаве, холоднувате, злегка лише прикрашене смужками полум'я — небо, що вмирає спокійно й побожно.
Такою завжди здавалась любов Іванові Петровичу. Любовний порив — це порив у майбутнє, а майбутнє, — це не ми. Людина обмежена в часі, і життя її — в її сучасному. Майбутнього в неї нема. В майбутньому в неї смерть. Любов — це міст у майбутнє, але пройти цим мостом не судилося нікому. Любовний порив, створивши майбутнє, неминуче вмирає. Смерть завжди є в коханні, бо вона є закінчення його, бо кохання її виправдує, робить її прекрасною, як прозоре до дзвінкости небо, що в-осени спокійно вмирає на заході...
Іван Петрович ще довго не міг повернутися до своєї минулої, хай сірої, але спокійної самітности. Самітність його довго ще була важка та болісна, і коли добродійний час та його щасливий вік знову оповили спокоєм його душу, його самітність стала ще похмуріша, — ніж була до цієї пригоди.
Іван Петрович виїхав на канікули, захопився новою пристрастю до аеропланів, пережив страшну ніч, коли Оксеня Опанасовна збиралася вбити його батька, — і спогади про Льолю ставали де-далі спокійніші...
На початку осени він побачив її здаля на вулиці, пригадав, що її батько викладає математику, і це примусило його подумати про завтрішню лекцію аритметики...
Перше кохання Івана Петровича закінчилось.
Примітки
Текст Леоніда Гавриловича Скрипника «Перше кохання Івана Петровича» представлений тут за публікацією у київському часописі «Життя й революція» № 10, 1928 р. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного.