Нарешті, всупереч здоровому глузду, він поступився неясному голосу, який немов нашіптував йому щось з глибини свідомості, і попрямував до самого кордону Мисливського лісу. Цей шепіт будив в Річарда неясне відчуття, ніби йому, Річарду, якимось чином відомо щось, що має відношення до вбивства батька. Шепотіння дражнило його, знущалося, викликаючи оманливе відчуття, ніби ось-ось все встане на свої місця. Зневірившись розгадати таємницю, знесилений Річард переконував себе, що голос — плід запаленої, охопленої горем уяви, а насправді ніякого шепоту немає, але сподівався, знайшовши лозу, все ж отримати відповідь.
І ось він її знайшовв і не знав, що робити далі. Шепотіння перестало мучити його, затаїлося. Та ні ж, це ж не більше ніж плід уяви! Що за маячня — наділяти фантазії власним життям. Хіба цьому вчить його Зедд?
Річард підняв очі на високе дерево, яке задихалося в передсмертній агонії. Він знову повернувся думками до смертй батька. У будинку знаходилася лоза. А тепер лоза вбиває це дерево, і в цьому немає нічого доброго. І нехай батька вже не повернути, але він не дозволить відбутися ще одному вбивству. Міцно вхопившись за стебло, Річард потягнув його на себе і, сильно смикнувши, відірвав її від стовбура. І тоді лоза його вжалила. Один зі стручків вистрілив йому чимось в ліве зап'ястя. Річард здригнувся від болю і відсахнувся. З подивом оглянувши ранку, він виявив щось на зразок шипа, що встромився в руку. Це вирішило справу. Лоза — породження зла. Річард потягнувся за ножем, щоб витягти шип, але ножа на поясі не виявилося. Після першого здивування йому все стало ясно. Він вилаяв себе за те, що настільки піддався переживанням: збираючись до лісу, забув про таку необхідну річ, як ніж. Спробував витягнути шип нігтями. Однак той, немов живий, вп'явся ще глибше. Намагаючись підчепити шип, Річард натиснув нігтем великого пальця поперек ранки, але чим сильніше він надавлював, тим глибше заходив шип. А коли Річард спробував було розколупати ранку, з шлунку раптом піднялася противна хвиля нудоти, і від цього наміру довелося відмовитися. Шип пропав в крові, яка повільно сочилася з ранки.
Знову озирнувшись, Річард примітив оранжево-червоне листя маленького «нянькиного» деревця, зігнувся під вагою темно-синіх ягід. Під деревцем він знайшов те, що шукав — приховану біля коренів ом-траву. Відчувши полегшення, він обережно витягнув із землі ніжне стебло і легенько вичавив на ранку краплю клейкої прозорої рідини. При цьому він подумки подякував старому Зедду, який навчив його цій нехитрій премудрості. Ом-трава швидко загоює рани. М'які пухнасті лиски її завжди нагадували Річарду про Зедда. Омів сік притупив біль, але тривога не зникла: Річард як і раніше не міг видалити шип і відчував, як той все глибше занурюється в м'які тканини.
Присівши навпочіпки і викопавши руками невелику ямку, Річард посадив в неї ом-траву і підіткнув навколо стебла мох, щоб рослина могла знову прижитися.
Раптово всі лісові звуки разом замовкли, настала мертва тиша. Піднявши очі, Річард здригнувся: по землі, по кронах, по листю пронеслася чорна тінь. У височині пролунав пронизливий свист. Тінь була лякаюче величезною. Птахи зірвалися з гілок і, тривожно голосячи, розлетілися в усі сторони. Річард задер голову, виглядаючи джерело переполоху. На мить йому здалося, ніби він бачить щось дуже велике, велике і червоне. Але він не зміг як слід розгледіти. Пригадалися відгомони чуток і пересудів про поширення з-за кордону якоїсь грізної небезпеки. І тут же немов мороз пройшов по шкірі і пробрав Річарда до кісток.
«Якщо лоза — породження зла, — подумав він, — ця капость в небі, мабуть, буде погірше». Старовинне прислів'я свідчило:» Зло породжує трьох дітей». Річард вирішив, що йому зовсім не хочеться зустрітися з третім з них.
Відкинувши страхи, Річард побіг геть. «Все це не більш ніж довільна забобонна балаканина», — переконував він себе. Він спробував зрозуміти, чим могло бути те, що він встиг помітити — червоне і дуже велике, — але нічого не вийшло: те, що літає, не буває таким величезним. Може, це просто хмара або гра світла? Ні, себе не обдуриш — ніяка це не хмара.
Часто поглядаючи вгору і намагаючись розгледіти хоч що-небудь крізь просвіти крон, він побіг до огинаючої пагорб стежки. Стежка йшла по краю різкого ухилу, і Річард задумав без перешкод оглянути звідти небо. Мокрі після нічного дощу гілки дерев били його по обличчю, кущі чіплялися за одяг. Він біг, перестрибуючи повалені дерева і невеликі кам'янисті осипи. Плями світла дражнили, спокушаючи поглянути на небо, але потрібний огляд поки не відкривався. Річард почав задихатися, піт холодними струмками стікав по обличчю, серце калатало. Не розбираючи дороги, він мчав вниз по схилу. Нарешті, ледь не валячись з ніг, він вибрався на стежку.