— Познайомитись ближче?! — округлив очі Захар. — Це ти випадково не в тій книжці вичитав такі слова? Тобі ж не треба зайвий раз тлумачити особливості наших обставин.
— Просто вона мені цікава, — юнак присів біля свого наставника. — Я ж не монах. Не затворник.
— Марію пам’ятаєш? — хитро глянув Захар.
Дан винувато посміхнувся.
— Пам’ятаю. Та то ж весілля було. Там таке діялось, що ні словом сказати.
— Ага. Лише ми потім мусіли швидко звідти накивати п’ятами.
Молодший махнув рукою:
— То несерйозно. А ця дівчина інакша. Та й я не повторюю помилок минулого. Хоча то і не була помилка. Словом, тут все інакше. Ця дівчина…
— Ти впевнений? — перебив старший.
— Мабуть. Зрештою, я тільки з нею поговорю. Про фольклор.
Захар пронизав напарника глибоким поглядом.
— Не час зараз щось починати.
— А коли буде час? — тріснув голос Даниїла. — Коли?.. З моїм життям…
— Добре, поговори і ще раз переконаєшся, що сільські дівчата дуже прості. Тобі з ними нецікаво, — спокійно піддався Захар.
За браму юнак виходив сердитим. «Захару добре: його вдома Катерина чекає. І син. А я не маю можливості мати звичайні стосунки. Не маю можливості навіть поговорити з дівчиною. Кляте кочове життя!»
Поганий настрій Даниїла минув, як тільки він почув «співчутливий» голос Бровка. «От уже кому добре! Є можливість злість зганяти». Першою на гавкіт собаки вийшла Лада. Вони хвилину порозмовляли, і дівчина провела гостя до бабусі. Стара жінка була ще дійсно енергійною й балакучою, як мала дитина. Її звали Василиною.
Юнак не став її допитувати, а говорив жартома, торкаючись різних дурниць. Раз-по-раз всі троє заливалися сміхом: бабця — шамкотливим, її внучка — тихим і рівним, Даниїл — трохи гиготливим. З того, що говорила Василина, збирач фольклору зробив висновок, що, скоріше за все, Ясик не був пов’язаний з річкою, бо та була на диво спокійною, і жодного страхітливого випадку там, за її пам’яті, не траплялось.
Потеревенивши з годину, юнак поспішив розкланятись. Лада вийшла його проводжати.
— Велике у вас подвір’я. І хата. Чи не найбільші в селі, — зауважив Дан, коли вони опинились назовні.
— Майже так. Батько у мене один з найбагатших людей тут, — кивнула дівчина.
— Це добре, бо нам ще трохи часу доведеться пожити по-сусідству, а їсти нам хочеться, — усміхнувся він.
— Приходи, якщо треба. Думаю батько тобі не відмовить.
— А що з матір’ю? Чому вона не виходить? — раптом поцікавився гість.
— Прихворіла. Лежить, лікується.
— Щось серйозне? Ми залюбки допоможемо — Захар прекрасний лікар.
— Та ні, нічого серйозного. Хоча дякую, буду знати, — промовила дівчина.
Даниїл зітхнув і на мить затнувся.
— Слухай, мені потрібна твоя допомога, — юнак серйозно подивився на неї. — Хочу, щоб ти показала мені річку. Зможеш таке зробити?
— Коли?
— Зараз.
Лада знітилась.
— Тобі буде особиста подяка за сприяння фольклористам.
Дівчина посміхнулась, але не відповіла.
— Та пішли вже. Покажеш і по всьому. Чи просити бабу Василину?
— Пішли, — насупила дівчина брови. — Але туди й назад.
— Та певно, що не туди й туди. Чи назад і назад, — невдало пожартував Дан.
Обоє покинули подвір’я.
За розмовою по дорозі виявилось, що Лада одного разу була в столиці. Вони з матір’ю їздили в Святу Церкву, а заразом й місто подивились, книжок купили.
— Так, я люблю читати. У нас у селі важко щось дістати, а те, що є в нашого шкільного вчителя, я вже перечитала. Іноді пан війт дещо передає. Удома теж немало книжок — це ще моя мама починала збирати. Якраз вона мене й навчила читати, ще до школи. У мене навіть є мрія зібрати справжню велику бібліотеку. Таку, щоб займала цілу кімнату.
Даниїл слухав і дивувався.
— А ти взагалі нормально з однолітками говориш?
— Нормально. Чому ти питаєш?
— Вони ж таким не цікавляться. Книгами. І ти розумна, дуже. А вони обмежені, мабуть, дурні.
Дівчина і юнак спускались стежкою кудись униз, в долину, поміж парканів чужих хатин. І, якщо б хтось зараз побачив їх, то замилувався би цією парою, що так гармонійно виглядала на стежці, котра прямувала до річки.
— Дурість — це не вада. Навпаки, це дуже природна річ. Людина погана, коли в ній сидить заздрість чи злість, а не дурість. Глупство — навіть добре. Менше думок. Менше проблем вигадуєш собі. Добро, насправді, дуже дурне і просте. От як ця стежка: іде собі прямо і нічого її не турбує. Дивись, онде річка.