Народилась нова субкультура, що складалась з мільйонів людей, котрі кожну вільну хвилину життя присвячували пошуку «великоднього яйця» Галлідея. Спочатку ці люди були відомі як «мисливці за «великоднім яйцем», але назву швидко замінили до коротшого «мисливці».
Упродовж першого року Полювання бути мисливцем було надзвичайно модним, і майже кожен користувач ОАЗи стверджував, що він мисливець.
Після першої річниці смерті Галлідея запал мисливців почав згасати. Минув рік, а ніхто так нічого й не знайшов. Жодного з ключів чи воріт. Частково проблема полягала у величезному розмірі ОАЗи. Вона містила тисячі змодельованих світів, де могли бути заховані ключі, а ретельне обстеження хоча б одного з них могло зайняти роки.
Незважаючи на всіх «професійних» мисливців, які вихвалялись на своїх блоґах про наближення з кожним днем до прориву, правда поступово ставала очевидною: ніхто насправді не знав, що саме вони шукали або з чого почати пошуки.
Минув ще рік.
І ще один.
Досі нічого.
Широка публіка втратила всякий інтерес до змагання. Люди почали припускати, що все це було лише дивним розіграшем, спланованим багатим безумцем. Інші вважали, що навіть якщо «яйце» дійсно існує, то ніхто його ніколи не знайде. Тим часом, ОАЗа продовжувала розвиватись та набирати популярності, захищена від спроб поглинання та юридичних проблем залізними умовами заповіту Галлідея та армією скажених адвокатів, яким він доручив управління майном.
«Великоднє яйце» Галлідея поступово перейшло у статус міської легенди, а група мисливців, яка постійно зменшувалась у кількості, стала об’єктом для насмішок. Щороку, у річницю смерті Галлідея, ведучі новин жартома повідомляли про відсутність прогресу. І щороку все більше мисливців здавались, вирішуючи, що Галлідей справді сховав «яйце» так, що його неможливо знайти.
Пройшов ще рік.
І ще один.
А тоді, увечері 11 лютого 2045 року, на вершині Табло на огляд усьому світу з’явилось ім’я аватара. Після п’яти довгих років Мідний Ключ нарешті знайшов вісімнадцятирічний юнак, який живе в трейлерному парку на околиці Оклахома-Сіті.
Цим юнаком був я.
Десятки книг, мультфільмів, фільмів та міні-серіалів намагались розповісти історію того, що було потім, але вони все перекрутили. Тому я хочу все прояснити. Раз і назавжди.
Рівень перший
Бути людиною відстійно майже весь час. Відеоігри єдине, що робить життя стерпним.
Я підхопився від пострілу в одному із сусідніх стеків. Кілька хвилин по тому чувся приглушений крик і плач, а опісля — тиша.
Постріли не були рідкістю у стеках, але вони все ще мене хвилювали. Я знав, що навряд чи вже зможу заснути, тому вирішив убити час до світанку відпрацьовуючи кілька класичних ігор з аркадних автоматів. «Galaga», «Defender», «Asteroids». Ці ігри були застарілими цифровими динозаврами, які стали музейними експонатами задовго до мого народження. Але я був мисливцем, тож не думав про них як про химерний низькороздільний антикваріат. Для мене вони були священними артефактами. Стовпами пантеону. Коли я грав у класику, то робив це з певного роду повагою.
Я загорнувся у старий спальний мішок у кутку крихітної пральні трейлера, затиснутий у щілину між стіною та сушаркою. Я не був бажаним гостем у кімнаті моєї тітки через коридор, і це було взаємним. Мені все одно більше подобалось у пральні. Тут було тепло, я мав удосталь приватності, а бездротовий зв’язок був не таким уже й поганим. І, на додаток, кімната пахла рідким миючим засобом та кондиціонером для прання. Інша частина трейлера тхнула котячою сечею та ганебною бідністю.
Більшість часу я спав у своєму сховку. Але останні кілька ночей температура опускалась нижче нуля, і хоч я ненавидів залишатись у тітки, це все ж краще, ніж замерзнути до смерті.