У кожній школі траплялося щось жахливе, щось небезпечне, і весь час я був змушений переводитися з одного місця в друге.
Я розумів, що мені варто було розповісти мамі про тих трьох старушенцій за фруктовою яткою і про місіс Додз у художньому музеї, а також про свою дивну галюцинацію, коли я ударом меча перетворив на порох свою математичку. Але я все ніяк не міг зважитись. У мене було дивне відчуття, ніби ці новини можуть перервати нашу подорож до Монтауку, а мені цього не хотілося.
— Я намагалася, щоб ти тримався якомога ближче до мене, — зітхнула мама. — Але вони сказали, що це неправильно. І що існує тільки один вибір, Персі… місце, куди тебе хотів послати батько. Але я… просто не можу цього пережити.
— Батько хотів відправити мене до спецшколи?
— Не до спецшколи, — м’яко мовила мама. — До літнього табору.
У голові у мене запаморочилось. Чому батько, який навіть не схотів затриматись, щоб побачити моє народження, сказав мамі про якийсь там літній табір? І якщо це було так важливо, то чому вона жодного разу не згадала про це раніше?
— Вибач мені, Персі, — сказала вона, зрозумівши, які почуття зринули в мені. — Але я не можу говорити про це. Я… я не можу відправити тебе туди. Можливо, це означає розпрощатися з тобою назавжди.
— Назавжди? Але ж це лише літній табір?
Мама відвернулася до багаття, і з виразу її обличчя було видно, що вона заплаче, якщо я розпитуватиму далі.
Тієї ночі мені наснився яскравий, вражаючий сон.
На морі був шторм, і дві чудові істоти — білий кінь та білий орел — билися на смерть на березі. Орел каменем кидався вниз і дряпав конячу морду своїми міцними пазурами. Кінь обертався і, хвицаючи задніми ногами, намагався переламати орлу хребта. Поки тривала битва, земля здригалася, і якийсь жахливий голос реготав у небесах, підбурюючи тварин.
Я кинувся до них, знаючи, що повинен зупинити смертельну бійку, але біг, як у сповільненому кіно. Я розумів, що спізнююсь. Я бачив, як орел кинувся вниз, цілячи дзьобом у широко розплющені очі коня, і я заволав: «Ні!»
Прокинувся я, немов від штурхана.
Надворі справді була буря: такий шторм ламає дерева і зносить будинки. На березі не було ані коня, ані орла, лише блискавки, що освітлювали все довкола, як удень, і величезні хвилі, що з гарматним ревом зринали на дюни.
Наступний удар грому розбудив маму. З широко розплющеними очима вона сіла на ліжку, вимовивши одне-єдине слово: «Ураган!»
Я розумів, що це божевілля. На початку літа над Лонг-Айлендом ніколи не буває ураганів. Але, здавалося, океан про це забув. Крізь ревіння вітру я розчув далекий утробний звук, сповнений муки і болю, від чого волосся у мене на голові стало сторч.
Згодом, уже значно ближче, пролунав дивний звук — ніби хтось бив по піску молотком для гри у крокет. І чийсь відчайдушний голос — хтось пронизливо гукав, гримаючи у двері нашої халабуди.
Мама вистрибнула з ліжка в нічному халаті й відкинула засув.
У дверях на тлі суцільної водяної стіни стояв Гровер. Але це був не… був не зовсім Гровер.
— Я шукав усю ніч, — задихаючись, мовив він. — Що ви собі думали?
Мама з жахом озирнулася на мене — не тому, що злякалася Гровера, а через те, навіщо він прийшов.
— Персі, — гукнула вона крізь шум зливи, — що трапилось у школі? Чому ти мені нічого не розповів?
Я застиг, наче укопаний, витріщившись на Гровера. Я не вірив власним очам!
— O Zeu kai alloi theoi! — загукав він. — Воно просто за мною! Ти не розповів їй?
Я був надто вражений, щоб звернути увагу на те, як він вилаявся давньогрецькою, а я йогочудово зрозумів. І надто спантеличений, щоб замислитись над тим, як Гровер самотужки дістався сюди серед ночі. І все це через те, що на Гровері не було штанів, а замість ніг у нього були… замість ніг у нього були…
Мама суворо подивилася на мене і вирекла таким тоном, який я чув від неї вперше:
— Персі! Кажи мені негайно!
Я, затинаючись, став щось плести про старушенцій за фруктовою яткою і місіс Додз, а мама втупилась у мене, і лице її у спалахах блискавок було мертвотно-блідим.
Схопивши торбинку, вона кинула мені мій дощовик і наказала:
— В авто. Обидва. Негайно!
Гровер побіг до «камаро», але сказати «побіг» було б не зовсім точно. Він навіть не біг підтюпцем, а скакав підтюпцем, трусячи кошлатими стегнами, і раптом історія про негаразди з його м’язами набула для мене зовсім інакшого сенсу. Я зрозумів, як він міг мчати з такою швидкістю, і при цьому шкутильгати при ходьбі.