Екскурсію музеєм вів містер Бранер. Він їхав попереду в інвалідному візку, ведучи нас крізь величезні галереї, в яких відлунювали наші кроки, повз мармурові статуї і засклені вітрини, повнісінькі різноманітного посуду з глини.
У мене промайнула думка, що всьому цьому краму близько двох-трьох тисяч років.
Нарешті містер Бранер зібрав нас довкола тринадцятифутової колони з величезним сфінксом угорі, і став розповідати, що це був надгробок, або стела, на могилі дівчинки приблизно нашого віку. Я намагався слухати, про що він каже, о скільки це було цікаво, але всі довкола теревенили, і кожного разу, коли я просив їх замовкнути, вчителька, яка нас супроводжувала, місіс Додз, люто на мене позирала.
Місіс Додз була якоюсь дрібнотою, вчителькою математики з Джорджії, яка навіть у п’ятдесят носила чорну шкірянку. Вигляд у неї був відповідний: здавалося, що вона може в’їхати на своєму «харлеї» просто на шкільний ґанок. Вона з’явилася в Йєнсі з півроку тому, коли у нашого колишнього математика стався нервовий розлад.
Від першого ж дня місіс Додз полюбила Ненсі Бобофіт, а мене вважала за диявольського виродка. Вона тицяла в мене своїм скоцюрбленим пальцем і лагідно казала: «Отже, дорогенький», і мені ставало ясно, що знову доведеться місяць залишатися в школі після уроків.
Якось одного разу, коли вона до півночі ставила мені завальні запитання з якогось давнього підручника з математики, я сказав Гроверу, що, по-моєму, місіс Додз — не людина. Він подивився на мене абсолютно серйозно й відповів: «Ти цілком правий».
Містер Бранер продовжував розповідати про грецькі надгробки і пам’ятки мистецтва.
Скінчилося все тим, що Ненсі Бобофіт пожартувала з приводу голого хлопчака на стелі, а я, обернувшись до неї, визвірився:
— Може, ти все-таки, замовкнеш?
І ляпнув це голосніше, ніж розраховував.
Усі зареготали. Містер Бранер змушений був спинитися.
— Маєте якісь доповнення, містере Джексон? — спитався він.
— Ні, сер, — відповів я, зашарівшись.
— Може, ви розкажете нам, що означає це зображення? — спитав він, вказуючи на один із малюнків.
Я поглянув на вирізьблену фігуру і відчув полегшення, тому що дійсно згадав, хто це.
— Це Кронос, що пожирає своїх дітей.
— Так, — мовив містер Бранер явно розчарований. — І робив він це тому…
— Ну… — Я напружив пам’ять. — Кронос був верховним божеством і…
— Божеством? — перепитав містер Бранер.
— Титаном, — виправився я, — і він не довіряв своїм дітям, які були богами. Ось… Тому Кронос і зжер їх. Але його дружина сховала немовля Зевса, а замість нього дала Кроносу камінь. А потім, коли Зевс виріс, він підступом змусив батечка, себто Кроноса, вивергнути назад своїх братів і сестер…
— Ти ба! — вигукнула ззаду якась дівуля.
— …ну і відбулась страшна бійка між богами і титанами, — продовжив я, — і боги перемогли.
Серед моїх однокласників почулося придушене хихотіння.
— Схоже, нам це дуже знадобиться в житті, — пробурмотіла до своєї подружки Ненсі Бобофіт, яка стояла позаду мене. — Уяви, як ти приходиш влаштовуватись на роботу, а тобі кажуть: «Будь ласка, поясніть, чому Кронос проковтнув своїх дітей».
— Отже, містере Джексон, — підхопив Бранер, — яким чином, перефразовуючи чудове запитання міс Бобофіт, все це стосується реальності?
— Отримала? — буркнув Гровер.
— Замовкни, — просичала Ненсі, чиє обличчя спалахнуло яскравіше за її волосся.
Нарешті Ненсі спіймала облизня. Містер Бранер був єдиний, хто не пропускав жодного зайвого слова, мовленого на його уроці. У нього були не вуха, а справжні радари.
Я поміркував над запитанням і знизав плечима.
— Не знаю, сер.
— Зрозуміло. — Містер Бранер виглядав розчарованим. — Доведеться знизити вам оцінку вдвічі, містере Джексон. Зевс дійсно умовив Кроноса скуштувати суміш вина й гірчиці, що змусило того вивергнути решту дітей, які, звичайно, будучи безсмертними богами, жили собі неперетравленими в утробі титана. Перемігши батька, боги розрізали його на дрібні шматочки його ж серпом і розкидали його останки Тартаром, найбільш похмурим місцем пекла. На цій оптимістичній ноті дозвольте оголосити, що прийшов час ланчу. Чи не проводите нас назад, місіс Додз?
Клас потроху став виходити із зали, дівчата хихотіли, хлопці штовхались і дуріли.
Ми з Гровером зібралися було слідом, але містер Бранер звернувся до мене: