— Але хіба ви не померли?
Хірон помовчав, ніби моє запитання заінтригувало його.
— Чесно кажучи, не знаю. Річ у тім, що я не можу померти. Якщо хочеш знати, кілька тисячоліть тому боги задовольнили моє бажання. Я зміг продовжувати займатися улюбленою справою. Я можу виховувати героїв, доки людство мене потребує. Важкувато, звичайно, було, але результат виявився вартий того. Утім, я досі тут, тому можу лише сподіватися, що я все ще потрібен.
Я подумав про те, як це насправді — бути наставником три тисячі років. Натомість сам я так і не зміг вигадати десять головних професій для списку «Ким я хочу стати».
— І вам не нудно?
— Ні, ні, — замотав головою Хірон. — Іноді, щоправда, виникає жахливе гнітюче відчуття, але сумно ніколи не буває.
— А чому гнітюче?
Хірон знов удав, ніби недочув.
— Поглянь, — сказав він, — нас чекає Аннабет.
Русява дівчинка, яку я зустрів у Білому будинку, читала книжку перед останнім будиночком ліворуч — одинадцятим за рахунком.
Коли ми підійшли, вона кинула на мене критичний погляд, ніби розмірковуючи, слинявий я досі чи ні.
Я спробував роздивитися, що саме вона читає, але так і не розібрав назви книжки. Я вирішив було, що справа в моїй дислексії, але потім зрозумів, що назва навіть не англійська. Літери мали вигляд нібито грецьких. Я маю на увазі, що здавалися грецькими. Там були малюнки із зображенням храмів, статуй, та різних типів колон, як у підручнику з архітектури.
— Аннабет, — звернувся до дівчинки Хірон, — опівдні у мене майстер-клас зі стрільби з луку. Приведеш Персі?
— Так, сер.
— Будинок номер одинадцять. — Кентавр указав мені на двері. — Почувайся як удома.
З усіх будиночків саме одинадцятий більш за все нагадував стандартну будівлю літнього табору через власну занедбаність. Розбитий поріг, стара коричнева фарба. Над дверима висів один із символів лікарського ремесла: крилатий жезл, обплетений двома зміями. Як же вони називають його?… Ага, кадуцей.
Усередині будинок був ущерть заповнений людом, хлопцями й дівчатками, чия кількість значно перевищувала кількість ліжок. Підлогою були розкидані спальні мішки. Усе разом це нагадувало фізкультурну залу, в якій Червоний хрест розмістив евакуаційний табір для біженців.
Хірон не став заходити всередину. Вхідні двері були надто низькі для нього. Але, побачивши вчителя, всі підвелися й шанобливо вклонилися.
— Що ж, добре, — сказав кентавр, — хай щастить тобі, Персі. Побачимось за вечерею.
І він галопом помчав до стрільбища лучників.
Я стояв у дверях, дивлячись на мешканців будинку. Вони більш не кланялись. Тепер вони оцінююче втупились у мене. Для мене це була звична справа. Я проходив цю процедуру в багатьох школах.
— Ну, — поквапила Аннабет. — Заходь уже.
Намагаючись триматися якомога природніше, я увійшов усередину, спіткнувся й видавався, мабуть, незграбою. Жартунів у будиночку явно не бракувало, але наразі ніхто не видав ані звуку.
— Персі Джексон, познайомся з мешканцями будиночку номер одинадцять, — виголосила Аннабет.
— Звичайний чи непізнаний? — спитав хтось.
Я не знав, що відповісти, але Аннабет сказала:
— Непізнаний.
Усі зітхнули.
Уперед виступив хлопець трохи старший за решту.
— Ну, давайте, хлопці, чого ви? Для цього ми всі тут. Ласкаво просимо, Персі. Можеш зайняти це місце на підлозі, ось тут.
Хлопцеві було років дев’ятнадцять, і виглядав він чудово. Вродливий, стрункий і мускулястий, з коротко підстриженим волоссям і щирою посмішкою. Він носив безрукавку з круглим викотом, обрізані до колін джинси й сандалі, а на шиї у нього висів шкіряний шнурок із п’ятьма різнокольоровими намистинами. Єдине, що насторожувало в його зовнішності, був широкий білий шрам, який тягнувся від правого ока до підборіддя, ніби хтось різонув його ножем.
— Це Лука, — сказала Аннабет, і в її голосі з’явились якісь нові нотки.
Я подивився не неї й можу присягнутися, що вона зашарілась. Дівчина побачила, що я дивлюсь на неї, і вираз її обличчя знову став суворий.
— Поки що він твій вожатий.
— Поки? — перепитав я.
— Ти непізнаний, — терпляче пояснив Лука. — Вони не знають, в якому будиночку тебе поселити, тому тебе прислали сюди. У будиночку номер одинадцять зазвичай збираються всі новенькі, себто всі, хто прийшов уперше. І це природно. Наш покровитель Гермес — бог мандрівників.
Я подивився на вузеньку смужку підлоги, яку мені призначили. У мене не було нічого, щоб туди покласти, закріпивши це місце за собою: ані багажу, ані одягу, ані спальника. Лише ріг Мінотавра. Я хотів було покласти його туди, але потім згадав, що Гермес був також богом злодіїв.