Я озирнувся: деякі хлопці мали понурий та підозрілий вигляд, інші дурнувато посміхалися, а дехто поглядав на мене так, ніби тільки й чекав можливості обікрасти мене.
— Чи довго я тут пробуду? — спитав я.
— Хороше питання, — сказав Лука. — Поки не визначишся.
— А скільки це може тривати?
Усі розреготалися.
— Ходімо, — звеліла Аннабет. — Я покажу тобі волейбольний майданчик.
— Я його вже бачив.
— Ходімо.
Схопивши мене за руку, вона просто витягла мене надвір. Позаду знову вибухнув регіт мешканців будиночку номер одинадцять.
Коли ми відійшли на достатню відстань, Аннабет промовила:
— Міг би триматися краще, Джексоне.
— А в чому справа?
Вона витріщила на мене очі й, майже задихаючись, пробелькотіла:
— Просто повірити не можу, як я могла вирішити, що ти — той самий.
— Може, це твоя проблема? — Я потроху починав сердитись. — Я знаю лише, що вбив якогось парубка з бичачою головою…
— Не кажи так! — вигукнула Аннабет. — Знаєш, скільки хлопців у цьому таборі мріють, щоб їм випав такий шанс?
— Бути вбитим?
— Битися з Мінотавром! Для чого, як ти гадаєш, ми тренуємось?
Я похитав головою.
— Слухай, якщо ця істота, з якою я бився, справді Мінотавр з усіх цих міфів…
— Так.
— Тоді він лише один.
— Так.
— І він був убитий пару тисяч років тому. Тезей вбив його в лабіринті. Отже…
— Чудовиська не помирають, Персі. Їх можна вбити, але вони не вмирають.
— Дуже дякую. Тепер усе зрозуміло.
— У них немає душі, як у тебе чи у мене. Ти можеш розсіяти їх на якийсь час, можливо, на ціле життя, якщо тобі пощастить. Але це первісні сили. Хірон називає їх архетипами. Зрештою, вони цілковито змінюються.
Я згадав про місіс Додз.
— Ти хочеш сказати, що коли я випадково вбив мечем одну таку…
— …фурію… я хочу сказати, твою математичку. Правильно. Вона все ще тут. Ти просто дуже розлютив її.
— Як ти дізналася про місіс Додз?
— Ти розмовляв уві сні.
— Як ти назвала її? Фурія? Так це вони мучать людей в Аїді?
Аннабет з острахом подивилася на землю, ніби та зараз розверзнеться й проковтне її.
— Ти не повинен називати їх на ім’я, навіть тут. Якщо вже нам доводиться говорити про них, то ми називаємо їх далекими родичами.
— Слухай, тут узагалі можна слово мовити спокійно, щоб не прогримів грім? — Я навіть самому собі здавався занудою, але мені було все одно. — І чому це я повинен жити в одинадцятому будиночку? Чому всі вічно мріють, щоб зібратися докупи? Всюди повно вільних ліжок.
Я вказав на декілька перших будиночків, і Аннабет зблідла.
— Ти не просто так вибираєш будиночок, Персі. Це залежить від того, хто твої батьки. Або… батько. — Вона подивилася мені просто в очі, чекаючи, доки я допетраю.
— Мою маму звати Саллі Джексон, — відповів я. — Вона працює в кондитерській. Принаймні працювала там.
— Мені шкода твою маму, Персі. Але я не про неї. Я кажу про твого батька.
— Він помер. Я його ніколи не бачив.
Аннабет зітхнула. Вона явно мала такі бесіди раніше з іншими хлопцями.
— Твій батько не помер, Персі.
— Як ти можеш так казати? Ти його знаєш?
— Ні, звичайно, ні.
— Тоді як ти можеш говорити…
— Тому що я знаю тебе. Тебе не було б тут, якби ти не був одним із нас.
— Ти нічого про мене не знаєш.
— Хіба? — Вона здвинула брови. — А хіба ти не переходив зі школи до школи? Хіба тебе не виганяли?
— Як…
— Із діагнозом дислексія. Можливо, ще й недоумкуватість.
Я спробував приховати своє збентеження.
— А яке це має значення?
— Ці факти, разом узяті, — вірна ознака. Літери плавають у тебе перед очима, коли ти читаєш. А все тому, що твій мозок налаштований на Давню Грецію. А твоя гіперактивність, нездатність спокійно сидіти в класі? Це рефлекси воїна. У справжньому бою ти напевно залишився б живий. Що ж до проблем з увагою, то вони через те, що ти забагато бачиш, Персі, а не замало. Твої почуття більш загострені, аніж у звичайних смертних. Звісно, вчителі хотіли, щоб тебе лікували за допомогою медикаментів. Більшість із них — чудовиська. Вони не хочуть, щоб ти бачив, хто вони насправді.
— Звучить так, ніби… тобі теж довелось пройти через це?
— І більшості тутешніх мешканців також. Якби ти був не такий, як ми, то не впорався б із Мінотавром, не кажучи вже про нектар і амброзію.
— Нектар і амброзію?
— Їжа й питво, яке ми давали тобі, щоб ти оклигав. Для звичайного хлопчика такі речі були б смертельні. Вони перетворили б твою кров на вогонь, а кістки — на пісок, і ти б помер. Глянь правді у вічі. Ти — напівкровка.