Учні шепотілися:
— Ти бачив?…
— …її ніби хтось затяг у воду…
Я не розумів, про що вони кажуть. Одне було ясно — я знову влип.
Переконавшись, що з бідною маленькою Ненсі все гаразд, і пообіцявши придбати їй нову сорочку в сувенірному відділі, і все таке інше, місіс Додз повернулася до мене. Вона мала щасливий вигляд, ніби я, нарешті, зробив те, чого вона чекала від мене весь семестр.
— Отже, дорогенький…
— Знаю, — визвірився я. — Тепер цілий місяць доведеться скніти над вашими дурнуватими задачками.
Ох, краще б я цього не казав!
— Ходімо зі мною, — звеліла місіс Додз.
— Чекайте! — раптом вискнув Гровер. — Це я! Я штовхнув її!
Я приголомшено втупився в нього. Просто не вірилось, що він намагається мене вигородити! Гровер до смерті боявся місіс Додз.
Вона кинула на мого друга такий нищівний погляд, що борідка його затремтіла.
— Я так не думаю, містере Ундервуд, — заявила вона.
— Але ж…
— Ви… залишитесь… тут!
Гровер у розпачі глянув на мене.
— Усе гаразд, друже, — озвався я. — Дякую за спробу.
— Дорогенький, — гавкнула мені місіс Додз, — ти чув мене?
Ненсі Бобофіт задоволено усміхнулась.
Я подарував їй свій фірмовий погляд «тепер-ти-небіжчиця». Потім обернувся до місіс Додз, але її поруч вже не було. Вона стояла біля входу до музею, на самому вершечку сходів, і жестами кликала мене до себе.
Як їй вдалося так швидко підвестися?
Мені частенько доводилося переживати щось подібне, коли я ніби засинав, а вже за мить, немов із таємничого калейдоскопу Всесвіту випав шматочок, і тепер мені залишається лише витріщатися на порожнє місце. Шкільний вихователь казав, що це частина мого діагнозу — порушення уваги за надмірної активності. Мій мозок неправильно тлумачив явища.
Я був не надто упевнений у цьому.
Але пішов за місіс Додз.
Дійшовши до середини сходів, я озирнувся на Гровера. Він пополотнів, переводячи погляд з мене на містера Бранера, ніби хотів, щоб той звернув увагу на те, що відбувається, але містер Бранер був вельми захоплений своїм романом.
Я знову поглянув нагору. І знову місіс Додз зникла. Тепер вона була вже всередині музею, у дальньому кінці вестибюлю.
«Добре, — подумав я. — Мабуть, вона хоче, щоб я придбав нову сорочку для Ненсі в сувенірному відділі».
Утім, план її полягав явно не в цьому.
Я подався за вчителькою вглиб музею. Врешті-решт я наздогнав її, ми знову опинилися в грецько-римському відділі.
Крім нас, у галереї нікого не було.
Місіс Додз, схрестивши руки, стояла перед великим мармуровим фризом, на якому були зображені грецькі боги, і видавала дивний горловий звук… схожий на гарчання.
Тут було через що занервувати. Дивна це річ — перебувати поруч з учителем, особливо з місіс Додз. Було щось таке незвичайне в її погляді, спрямованому на фриз, ніби вона хотіла стерти його на порох…
— У нас через тебе проблеми, дорогенький, — мовила вона.
Я спробував здаватися чемним і відповів:
— Так, мем.
Вона підсмикнула манжети на своїй шкіряній куртці.
— Чи ти справді гадаєш, що тобі це так минеться?
Місіс Додз дивилася на мене вже навіть не як божевільна. Вона була просто уособленням ненависті.
«Вона ж вчителька, — майнуло у моїй голові. — Навряд чи вона наважиться мене вдарити».
— Я… я намагатимусь, мем… — пробурмотів я.
Будівля здригнулася від удару грому.
— Ми не дурні, Персі Джексон, — мовила місіс Додз. — Знайти тебе було справою часу. Зізнайся, і тобі не доведеться дуже страждати.
Я й гадки не мав, про що йшлося.
Єдине, що спало мені на думку, — вчителі знайшли сховок із солодощами, якими я приторговував у гуртожитку. А може, вони здогадалися, що я скачав твір за «Томом Сойером» з Інтернету, навіть не читаючи книжки, і тепер збираються анулювати мою оцінку? Або, ще гірше, намагатимуться змусити мене прочитати книжку.
— Отже, — наполегливо вирекла місіс Додз.
— Мем, я не…
— Твій час минув, — просичала вона.
І тут сталося неймовірне. Її очі спалахнули, як жарини. Пальці витяглись, і на них з’явилися кігті. Куртка перетворилася на довгі шкірясті крила. Вона перестала бути людиною, ставши старою, зморшкуватою фурією з крилами, як у кажана, пазурами, пащекою, з якої стирчали жовті ікла… і вона явно зібралася роздерти мене на шмаття.
Містер Бранер, який за мить до того сидів ззовні перед музеєм, вкотився на своєму кріслі у двері галереї, затиснувши в пальцях кулькову ручку.
— Гей, Персі! — гукнув він і підкинув її вгору.