Місіс Додз кинулася на мене.
Пронизливо скрикнувши, я відскочив убік і відчув, як пазурі розсікли повітря поруч із моїм вухом. Я підхопив на льоту кулькову ручку, яка, опинившись у моїй долоні, перестала бути ручкою. Тепер це був меч — бронзовий меч містера Бранера, яким він завжди озброювався у дні турнірів.
Місіс Додз обернулася до мене, свердлячи убивчим поглядом.
Ноги у мене стали немов ватяні. Руки так жахливо трусилися, що я ледь не впустив меча.
— Помри, дорогенький! — хрипло загарчала місіс Додз і кинулася просто на мене.
Я здригнувся від неймовірного жаху. І зробив те, що мусив: випад мечем.
Металеве лезо проштрикнуло плече фурії, пройшовши крізь її тіло, як ніж крізь масло.
Місіс Додз розлетілася, як пісковий замок, у потужному струмені повітря. Вона розсипалася на порох і ніби випарувалася на місці, залишивши після себе лише запах сірки, передсмертний виск і моторошне відчуття того, що два її палаючі червоні ока все ще стежать за мною.
Я залишився наодинці.
Із кульковою ручкою, затиснутою в кулаці.
Містер Бранер кудись подівся. У галереї не було нікого, крім мене.
Мої руки все ще тремтіли. Мабуть, до мого ланчу підмішали мухоморів… або від чого там бувають галюцинації?
Я вийшов із музею.
Розпочався дощ.
Гровер сидів біля фонтану, розкривши, як намет, мапу музею над головою. Ненсі Бобофіт стояла на тому самому місці, змокнувши до нитки після купання у фонтані, і скаржилася своїм подружкам-виродкам.
— Сподіваюсь, місіс Кер дала тобі прочухана, — сказала вона, побачивши мене.
— Хто? — перепитав я.
— Наша вчителька, бовдуре!
Я закліпав очима з подиву. У нас ніколи не було вчительки на ім’я місіс Кер! Я спитав Ненсі, про кого мова.
Вона просто вирячила на мене очі і відвернулась. Я спитав у Гровера, де місіс Додз.
— Хто? — здивувався він.
Після чого він замовкнув, навіть не глянувши на мене, тож я вирішив, що він із мене глузує.
— Не смішно, друже, — сказав я йому. — Я цілком серйозно.
Над нами загуркотів грім.
Тут я побачив містера Бранера: він сидів під своєю червоною парасолькою і читав книжку так, ніби нічого не сталося.
Я підійшов до нього.
Він неуважно поглянув на мене.
— Ага, ось де моя ручка. Будь ласка, надалі приносьте своє письмове приладдя, містере Джексон.
Я навіть не одразу помітив, що досі тримаю її. Я віддав містерові Бранеру його ручку.
— Сер, — спитав я, — де місіс Додз?
— Хто? — він здивовано глянув на мене.
— Ну, другий викладач. Місіс Додз. Учителька математики.
Містер Бранер спохмурнів і схилився до мене, пильно й співчутливо дивлячись в очі.
— Персі, з нами нема ніякої місіс Додз. Наскільки я знаю, в школі Йєнсі ніколи не було такої. Ти добре почуваєшся?
Глава друга
ТРОЄ СТАРИХ ПАНI ПЛЕТУТЬ ШКАРПЕТКИ СМЕРТI
Я звик до різних чудасій, які час від часу траплялися, але зазвичай вони швидко минали. Натомість ця, сьома за рахунком цілодобова галюцинація виявилася мені не під силу. Решту шкільного року мені здавалося, що вся школа мене розігрує. Учні поводились так, ніби на всі сто були впевнені, що місіс Кар — метка й самовпевнена білявка, яку я вперше в житті побачив, коли вона сідала до нашого автобусу після екскурсії, — була нашою математичкою від самого Різдва.
Щоразу, коли я знову заводив щодо місіс Додз, щоб побачити, чи зможу я когось розколоти, на мене дивилися, як на дурня.
Врешті-решт я майже повірив їм — місіс Додз ніколи не існувало.
Майже повірив.
Але Гровер не зміг би мене надурити. Коли я назвав йому ім’я Додз, він трохи розгубився, але потім рішучо заявив, що такої не існує. Утім, я був упевнений, що він бреше.
Щось відбувалось. Щось трапилось у музеї.
Удень мені було ніколи про це думати, але вночі образ місіс Додз із кігтями і шкіряними крилами змушували мене щоразу прокидатися від страху.
Погода продовжувала дуріти, що аж ніяк не покращувало мій настрій. Якось уночі буря вибила шибки у моєму вікні. За кілька днів найбільший торнадо, що будь-коли траплявся в долині Гудзону, виник всього за п’ятдесят миль від Йєнсі. Серед основних подій, які ми обговорювали на заняттях із соціології, була надзвичайно велика кількість літаків, збитих цього року несподіваними поривчастими вітрами над Атлантикою.
Майже весь час я був роздратований, заводячись з півоберта. Оцінки мої покотилися, як з гори. Я все частіше сварився з Ненсі Бобофіт та її подружками. Майже на кожному уроці мене виставляли в коридор.
Нарешті, коли наш учитель з англійської містер Нікол у тисячний раз запитав, чому я лінуюсь і не хочу вивчити тести з правопису, я йому нагрубіянив. Назвав його старим божевільним п’яничкою. Я навіть не був упевнений, що це означає, але звучало непогано.