Я кивнув, замислившись над тим, що ще Гровер забув сказати мені.
— Твоя мама вийшла заміж за Гейба саме через тебе, — мовив Гровер. — Ось ти називаєш його Смердюком, а сам нічого не розумієш. У хлопця така аура!.. Її навіть звідси можна відчути. Я чую його сліди на тобі, а ви ж не бачились майже тиждень.
— Отже, слід дякувати Смердюкові Гейбу? — визвірився я. — Де тут найближча крамниця? Я збігаю йому по пиво.
— Тобі слід бути вдячним, Персі. Зокрема за те, що так гидотно смердячи людиною, він роками приховував твою природу напівбога. Щойно я почув запах його «камаро», одразу зрозумів: своїм смородом Гейб роками прикривав тебе. Якби ти не жив із ним щоліта, монстри, мабуть, давно б тебе вбили. Твоя мама залишалася з ним, щоб захистити тебе. Вона була мудра. І, напевно, дуже любила тебе, якщо вже зв’язалася з таким хлопцем… якщо, звісно, тобі це цікаво.
Краще від його слів не стало, але я промовчав.
«Я знову побачу її, — подумав я. — Вона не померла».
Цікаво, чи продовжує Гровер читати мої почуття, адже зараз вони у повному розладі. Мені було приємно, що він та Аннабель разом зі мною, але я почувався винним, оскільки був із ними не зовсім чесний. Я не розкрив їм справжньої причини, через яку погодився на ці дурнуваті пошуки.
Правда полягала в тому, що мене абсолютно не цікавив ані жезл, ані порятунок світу, ані навіть можливість допомогти в біді своєму власному батькові. Чим більше я думав про це, тим більше дорікав Посейдонові за те, що він ані разу не провідав мене, ані допоміг мамі, жодного разу не приславши які-небудь мізерні аліменти. Він визнав мене лише тому, що йому був потрібен виконавець.
Я турбувався тільки через маму. Аїд несправедливо забрав її, він мусить повернути її назад.
«Тебе зрадить один із тих, що називає себе твоїм другом, — озвався у мене в голові Оракул. — Врешті-решт ти не зможеш врятувати головного».
«Замовкни», — наказав я.
Дощ не вщухав.
Нам обірвався будь-який терпець від чекання автобуса, і ми вирішили пограти одним із Гроверових яблук. Аннабет була безподібна. Вона могла підкинути яблуко коліном, ліктем, плечем, чим завгодно. Я намагався не відставати від неї.
Гра скінчилася, коли я закинув яблуко практично Гроверові в рот. В одну козло-секунду наш імпровізований м’ячик зник — зі шкіркою, хвостиком, словом, увесь.
Гровер зашарівся. Він намагався вибачитись, але ми з Аннабет були надто захоплені, вихваляючи одне одного.
Нарешті прийшов автобус. Поки ми стояли в черзі на посадку, Гровер почав озиратися й принюхуватись, ніби почув свої найулюбленіші шкільні ласощі — енчіладу.
— Що таке? — спитав я.
— Не знаю, — напружився він. — Можливо, нічого.
Але я був певен, що це неспроста. І теж став роззиратися довкола.
Мені полегшало лише тоді, коли посадка скінчилась, і ми знайшли свої місця вкінці автобусу. Склали рюкзаки й повсідалися. Аннабет продовжувала нервово поплескувати по стегну бейсболкою.
Коли зайшли останні пасажири, вона стиснула моє коліно:
— Персі!
До автобусу щойно увійшла стара пані. Вона була вбрана у пом’яту оксамитову сукню, на руках мала мережані рукавички, на голові — безформного плетеного капелюха помаранчевого кольору, який прикривав її обличчя, а в руках пані тримала велику полотняну торбу з візерунком. Коли пані підвела голову, її чорні очі зблиснули, і серце моє скажено закалатало.
Це була місіс Додз. Вона постаріла, на обличчі побільшало зморшок, але вираз залишився той самий — злісний.
Я глибше втиснувся в сидіння.
Слідом за нею увійшли ще дві старі пані, одна в зеленому, друга у фіолетовому капелюсі. Загалом обидві виглядали точнісінько, як місіс Додз: такі самі вузлуваті руки, полотняні торби, пом’яті оксамитові сукні. Демонічна трійця старушенцій.
Вони сіли в першому ряду, одразу за шофером. Ті двоє, що сиділи біля проходу, виставили ноги й схрестили їх. Це могло бути випадковістю, але сенс був цілком очевидний: прохід закритий.
Автобус від’їхав від зупинки й запетляв мокрими вулицями Манхеттена.
— Недовго ж вона пробула мертвою, — сказав я, намагаючись не виказати тремтіння в голосі. — Здається, ти казала, що їх можна знищити раз і назавжди.
— Я казала: якщо пощастить, — відповіла Аннабет. — Ти явно не з щасливчиків.
— Одразу троє, — зарюмсав Гровер. — Di immortales!
— Що ж, гаразд. — Аннабет щось напружено обмірковувала. — Фурії. Троє найжахливіших чудовиськ із царства мертвих. Не біда… Не біда. Ми виліземо через вікно!