— Вони не відчиняються! — простогнав Гровер.
— Як щодо заднього виходу? — запропонувала Аннабет.
Заднього виходу не було. Та навіть якби він і був, це навряд чи б нам допомогло. Ми вже встигли виїхати на Дев’яту авеню і прямували до тунелю Лінкольна.
— Вони ж не накинуться, коли довкола стільки свідків? — спитав я.
— У смертних поганий зір, — нагадала Аннабет. — Їхня свідомість сприймає лише те, що видно крізь туман.
— Але вони побачать, як три старі пані вбивають нас, чи ні?
Аннабет замислилась.
— Важко сказати. Але ми не можемо розраховувати на підтримку смертних. Може, аварійний вихід на даху?…
Ми в’їхали до тунелю Лінкольна, і в автобусі стало темно, не беручи до уваги низки вогників, які горіли вздовж проходу. Запанувала зловісна тиша, навіть дощу не було чути.
Місіс Додз підвелась. Голосом таким безбарвним, що, здавалося, вона репетирувала заздалегідь, вона оголосила на весь автобус:
— Мені треба до туалету.
— Мені також, — сказала друга сестра.
— І мені, — підхопила третя.
Усі троє рушили проходом.
— Зрозуміла, — прошепотіла Аннабет. — Персі, візьми мою кепку!
— Що?
— Їм потрібен тільки ти. Стань невидимим і рушай проходом. Нехай вони обминуть тебе. Можливо, тобі вдасться дістатися передніх дверей.
— А ви?…
— Існує шанс, що вони не помітять нас, — пояснила Аннабет. — Ти — син одного з Великої трійці. Твій запах може затьмарити решту.
— Я не можу просто так кинути вас!
— Та не турбуйся ти за нас, — підштовхнув мене Гровер. — Іди!
Руки в мене тремтіли. Почуваючись боягузом, я взяв бейсболку з емблемою «Янкіз» і надів її.
Глянувши вниз на свої ноги, я побачив, що нічого не видно.
Я поповз проходом. Мені вдалося проминути десять рядів і прослизнути на вільне місце в ту мить, коли фурії проходили повз.
Місіс Додз зупинилася, принюхуючись, і впритул подивилася на мене. Серце моє калатало в грудях.
Вона нічого не помітила. І сестри пішли далі.
Я був вільний. Мені вдалося підібратися до задніх дверей саме тоді, коли виїздили з тунелю. Я вже приготувався натиснути кнопку аварійної зупинки, і раптом почув огидне виття, що лунало ззаду.
Старі пані вже не були старими. Їхні обличчя залишились ті самі — жахливіше годі й уявити, — але тіла перетворились на шкірясті коричневі тіла відьом, із крилами, як у кажанів, і пазуристими, як у горгулій, лапами. Замість торбинок вони розмахували вогняними батогами.
Оточивши Гровера з Аннабет — батоги хльоскали у повітрі, — вони всі разом сичали:
— Де це? Де?
Решта пасажирів пронизливо верещали, зіщулившись на сидіннях. Отже, вони щось бачили, і це непогано.
— Його тут немає! — верескнула Аннабет. — Він пішов.
Фурії змахнули над нею батогами.
Аннабет вихопила бронзового ножа. Гровер витяг жерстяну бляшанку зі свого рюкзака, в якому зберігав свою провізію, і замахнувся.
Мої подальші дії були настільки імпульсивні та небезпечні, що я цілком міг претендувати на звання найпершого психа року та розклейку моїх фото на стовпах всієї країни.
Водій відволікся, намагаючись роздивитися у дзеркальці заднього огляду те, що відбувається.
Залишаючись невидимим, я вихопив у нього з рук кермо й крутонув ліворуч. Пасажири заверещали, коли їх кинуло вліво, і я почув — хотілося б вірити! — як троє фурій вивалюються у вікно, розбиваючи шибку.
— Гей! — загукав шофер. — Гей, якого біса?!
Ми продовжували боротися за кермо. Автобус важко кидало з боку в бік, металевий скрегіт не змовкав, іскри летіли в повітрі на милю позаду нас.
Нахилившись, автобус вискочив із тунелю Лінкольна під зливу, людей та монстрів кидало автобусом, зустрічні авто розліталися, наче кеглі в боулінгу.
Якимось чином водій знайшов вихід із ситуації. Ми кулею промчали по шосе, минаючи з півдесятка світлофорів, і врешті-решт опинилися на одному з путівців Нью-Джерсі, яких по той бік річки бісова прірва. Тепер ліворуч був ліс, праворуч — Гудзон, і, судячи з усього, водій вивозив нас до річки.
Тут мені знову сяйнула рятівна думка, і я щосили вгатив по педалі аварійних гальм.
Завищали покришки, автобус закрутило на мокрому асфальті, й він врізався в дерево. Увімкнулося аварійне освітлення. Двері розкрилися. Шофер першим кинувся геть, за ним, репетуючи, повистрибували пасажири. Я пропустив усіх і вмостився на водійське сидіння.
Фурії встигли зайняти попередні позиції. Вони хльоскали своїми батогами Аннабет, яка вимахувала ножем і щось гукала давньогрецькою — у тому сенсі, щоб вони забиралися геть. Гровер кидався бляшанками.