— Я вживаю вітаміни. Для покращання слуху.
— Чудово, — сказала тітонька Ем. — Але не звертай уваги, розслабся, будь ласка.
Сама тітонька Ем нічого не їла. Вона так і не зняла вуалі, навіть коли готувала, і тепер присіла, сплівши пальці, уважно дивлячись, як ми їмо. Завжди трохи ніяково, коли хтось вирячується на тебе, а ти навіть не бачиш його обличчя, але після бургеру я почувався ситим і сонним, тому вирішив трохи погомоніти з нашою господинею.
— Отже, ви продаєте гномів? — спитав я, намагаючись виглядати зацікавленим.
— О так, — відповіла тітонька Ем. — А також тварин. І людей. Усе для саду. Скульптура, знаєте, дуже популярна.
— І як ідуть справи на цьому шосе?
— Не так, щоб дуже. Від того часу, як збудували швидкісну магістраль, більшість тут вже не їздять. Тому я повинна добре дбати за кожного клієнта.
Я відчув поколювання в шиї, ніби хтось дивиться на мене ззаду. Проте, озирнувшись, побачив, що це лише скульптура молодої дівчини с різдвяним кошиком. Зроблено її було дуже детально — набагато краще, ніж решту садових скульптур. Але мене вразило її обличчя. Воно було приголомшене, ба навіть сповнене жаху.
— Ах, — сумно зітхнула тітонька Ем. — Ви, напевно, звернули увагу, що деякі з моїх творінь вийшли не дуже добре. Вони мають певні недоліки. Важче завжди виходять обличчя. Завжди обличчя.
— Ви самі робите статуї, — спитав я.
— О так. Колись я мала двох сестер, які мені допомагали у цій справі, але вони померли, і тепер тітонька Ем сама. Разом зі мною лише мої скульптури. Ось чому я продовжую їх робити, розумієте? Це — єдина моя компанія.
Смуток в її голосі був такий глибокий та непідробний, що я мимохіть пожалів її.
Аннабет відсунула їжу. Присунувшись ближче, вона перепитала:
— Дві сестри?
— Це жахлива історія, — сказала тітонька Ем. — Насправді не дуже дитяча. Бачиш, Аннабет, колись одна дурна жінка приревнувала мене, а я ж була тоді ще молоденька. У мене був… приятель, ну, ти розумієш, і ця жінка вирішила розлучити нас. Вона спровокувала жахливий нещасний випадок. Сестри підтримували мене. Вони ділили зі мною мою гірку долю, як могли, але врешті-решт померли. Розтанули, немов дим. Я єдина залишилась живою, але якою ціною! Якою ціною!
Я не зовсім розумів, про що мова, але її горе вразило мене. Мої повіки обважніли, після доброї вечері хилило на сон. Бідна стара пані. Хто ж міг образити це добре створіння?
— Персі! — Аннабет розбуркала мене. — Нам, напевно, треба вже йти. Директор цирку зачекався.
Голос у неї був напружений. Я не міг второпати, чому саме. Гровер жував серветки з таці, але, якщо це й здалося дивним тітоньці Ем, вона нічого не сказала.
— Які гарні сірі очі, — знову звернулася вона до Аннабет. — Особисто я давно вже не бачила таких сірих очей.
Вона простягла руку, ніби погладити Аннабет, але та різко підвелась.
— Нам справді вже час.
— Так! — проковтнувши останню серветку, Гровер теж підскочив. — Директор цирку чекає. Пора!
Мені не хотілося йти. Я почувався, наче ситий кіт. До того ж тітонька Ем така чудова. Я хотів ще побути з нею.
— Прошу вас, любі мої, — благаючим тоном сказала тітонька Ем. — Мені так рідко випадає побути з дітьми. Принаймні чи не могли б ви попозувати для мене перед тим, як піти?
— Попозувати? — обережно перепитала Аннабет.
— Для фотографії. Я використаю її, коли буду працювати над новою скульптурною групою. Діти такі популярні. Усі люблять дітей.
— Гадаю, нічого не вийде, мем. — Аннабет нетерпляче тупцяла на місці. — Персі, ходімо…
— Звичайно, вийде, — заперечив я. Аннабет дратувала мене тим, що так зверхньо, так непоштиво розмовляє зі старою пані, яка щойно безкоштовно нагодувала нас. — Лише одне фото, Аннабет. Що в цьому поганого?
— Ну, Аннабет, — промуркотіла господиня. — Що в цьому поганого?
Аннабет це явно було не до вподоби, але вона дозволила тітоньці Ем супроводити нас до виходу в сад скульптур.
Тітонька Ем підвела нас до лави поряд із кам’яним сатиром.
— А тепер, — сказала вона, — я вас правильно розсаджу. Гадаю, панянка буде посередині, а двійко кавалерів — із боків.
— Не дуже гарне освітлення для фотографії, — зауважив я.
— Та ні, — посміхнулася тітонька Ем, — світла достатньо. У будь-якому разі, ми ж побачимо один одного.
— А де ж ваша камера? — спитав Гровер.
Тітонька Ем відступила на крок назад, ніби заздалегідь милуючись вдалим знімком.
— Як я вже казала, обличчя — це найважче. Ану, спробуйте посміхнутися мені, всі, всі, будь ласка. Посмішку щиріше.
Гровер кинув оком на бетонного сатира поруч із ним і промурмотів: