— Я хочу зробити щось таке… — зітхнула вона.
— Наприклад?
— Збудувати що-небудь біля цієї Арки. Ти колись бачив Парфенон, Персі?
— Тільки на малюнках.
— Коли прийде час, я побачу його на власні очі. Я збираюсь побудувати найбільші пам’ятники богам. Що-небудь, що простоїть тисячу років.
— Ти що, архітектор? — розреготався я.
Не знати чому, але це видалось мені кумедним. Уже сама думка про те, що Аннабет цілий день сидить над кресленням…
— Так, архітектор. — Вона зашарілась. — Афіна сподівається, що її діти будуть створювати, а не лише руйнувати, як такий собі бог, що струшує землю, чиє ім’я не хочу наразі згадувати.
Я відвів погляд на брунатну, всю у водяних закрутах поверхню Міссісіпі.
— Вибач, — сказала Аннабет. — Я нічого такого не мала на увазі.
— А чи могли б ми хоча б трохи попрацювати разом? — спитав я. — Невже Афіна та Посейдон ніколи не співпрацювали?
Аннабет для відповіді на це запитання знадобився деякий час.
— Хіба що… колісниця, — нарешті озвалась вона. — Мама її вигадала, а Посейдон створив коней із морської піни. Тому їм довелося працювати разом, щоб завершити задумане.
— Отже, ми також можемо співпрацювати?
Ми в’їхали до міста, Аннабет спостерігала за тим, як Арка зникає за будівлею готелю.
— Гадаю, що так, — нарешті мовила вона.
Ми вийшли на станції «Амтрак». По радіо повідомили, що до відходу в Денвер потяг стоятиме тут три години.
Гровер потягнувся. Ще не повністю прокинувшись, він об’явив:
— Хочу їсти.
— Давай, прокидайся, козлятко, — штовхнула його Аннабет. — Пішли дивитися місто.
— Дивитися місто?
— Грандіозну Арку перед входом до міста, — відповіла Аннабет. — Може, це мій єдиний шанс видертися на самісінький верх. То ти йдеш чи ні?
— Якщо лише там немає шинків із монстрами, — стенув плечима сатир.
Арка розташовувалась близько милі від вокзалу. Наприкінці дня черга, яку треба було вистояти, щоб потрапити всередину, була не така довга. Ми проминули підземний музей, роздивляючись на великі вози та на інший мотлох, що назбирався тут від початку дев’ятнадцятого століття. Усе це було не надто захопливо, але Аннабет без кінця розповідала нам всілякі цікаві історії про те, як будували Арку, а Гровер постійно підгодовував мене жувальними драже, тож загалом було цілком непогано.
Я роззирнувся, оглядаючи чергу.
— Ти нічого не відчуваєш? — пошепки спитав я в Гровера.
Він витяг носа з пакетика із жувальними цукерками рівно настільки, щоб принюхатись.
— Підземелля, — скривившись, відповів сатир. — У підземеллях завжди смердить монстрами. Можливо, це ще нічого не означає.
Але я відчував небезпеку. Не треба було сюди приходити.
— Гей, — гукнув я, — чи знаєте ви символи божественної влади?
Аннабет захоплено вивчала стенд, який розповідав про будівельне устаткування, яке застосовувалось при спорудженні Арки, але тут-таки відволіклась і подивилась на мене:
— Що?
— Так ось, Аїд…
— Ми в громадському місці… — Гровер закашлявся. — Ти мав на увазі наших друзів знизу?
— Саме так, — сказав я. — Зокрема звички нашого друга знизу. Хіба він не має такої самої шапки, як в Аннабет?
— Ти хочеш сказати шолом пітьми? — спитала Аннабет. — Так, це символ його влади. Я бачила шолом на зборах у день зимового сонцестояння.
— Наш друг був там? — спитав я.
Аннабет кивнула.
— Це єдиний раз, коли йому дозволено відвідувати Олімп. Найтемніший день року. Але його шолом набагато могутніший, аніж моя шапка-невидимка, якщо те, що я чула, це правда…
— Він дозволяє перетворюватись на пітьму, — підтвердив Гровер. — Він може змішуватися з тінями й проходити крізь стіни. Він стає невідчутним, невидимим і нечутним. І він може навівати такий жах, від якого або божеволіють, або не витримує серце. Як ти гадаєш — чого всі істоти на землі бояться темряви?
— Але тоді… як ми можемо знати, чи тут він зараз, і чи не стежить за нами?
Аннабет із Гровером перезирнулись.
— Ми не знаємо, — озвався Гровер.
— Дякую, одразу на душі полегшало, — відповів я. — Слухай, чи залишились у тебе блакитні драже?
Ледве я встиг трохи заспокоїтись, як побачив малесенький підйомний механізм, який повинен був підняти нас на самий вершечок Арки, і зрозумів, що ми знову втрапили в халепу. Терпіти не можу кабінки. Від них можна з’їхати з глузду.
Ми втиснулись у підйомник разом із товстезною пані та її песиком чіхуахуа в нашийнику, прикрашеному фальшивими діамантами. Я подумав, що, можливо, чіхуахуа мені примарилась, оскільки ніхто з охоронців не сказав ані слова про песика.