Ми стали підніматись на вершину Арки. Я ніколи ще не їздив ліфтом, який кривуляв, і моєму шлунку це явно не сподобалось.
— Ви без батьків? — спиталася товстуха.
Оченятка у неї були, як намистинки, гострі зуби пожовкли від кави, на голові вона мала цупку синю панамку з обвислими крисами, а блакитна джинсова сукня була така незугарна, що тітка у ній виглядала, немов блакитний джинсовий дирижабль.
— Вони внизу, — пояснила Аннабет. — Бояться висоти.
— Ах, бідолашні.
Чіхуахуа загарчав.
— Зараз, зараз, малюче, — сказала жіночка. — Поводься пристойно.
Собачка мав такі самі очка-намистинки, як у його хазяйки, розумні та злі.
— Малюк, — це так його звати?
— Ні, — сказала пані.
Вона всміхнулась, ніби відповідь можна було вважати вичерпною.
Оглядовий майданчик нагорі Арки нагадував мені жерстяну бляшанку з килимовим покриттям. Низка крихітних віконець виходили з одного боку в місто, з іншого — на річку. Панорама була чудова, але коли щось подобається мені ще менше, ніж замкнутий простір, то це замкнутий простір на висоті шістсот футів. Я готовий був податися геть хоч зараз.
Аннабет, не замовкаючи, віщала про несучі конструкції, про те, що вікна вона зробила б більшими, і навіть поклала б тут скляну підлогу. Вона, можливо, могла б стирчати тут годинами, але, на моє щастя, наглядач об’явив, що за кілька хвилин майданчик закривається.
Я повів Гровера та Аннабет до виходу, посадив до ліфту й уже було збирався залізти сам, як помітив усередині ще двох туристів. Мені місця не залишалося.
— Сядете до наступної кабінки, сер, — запропонував наглядач.
— Ми виходимо, — сказала Аннабет. — Зачекаємо разом.
Але тоді б ми зовсім заплуталися, і часу на порозуміння пішло б ще більше, і тому я замотав головою:
— Нічого, все гаразд. Побачимося внизу.
Гровер та Аннабет явно нервували, але дозволили зачинити дверцята ліфту. І кабінка рушила.
Тепер на оглядовому майданчику залишились тільки я, якийсь хлопчик із батьками, наглядач і товста пані зі своїм чіхуахуа.
Я знервовано посміхнувся товстусі. У відповідь вона так само подарувала мені посмішку, і між зубами у неї промайнув роздвоєний язик.
Хвилинку!
Роздвоєний язик?
Перш ніж я второпав, що мені не примарилось, чіхуахуа зістрибнув із рук хазяйки і став на мене гавкати.
— Зачекай, зачекай, малюче, — сказала пані. — Хіба зараз час? Подивись, яка чудова тут зібралася компанія.
— Ой, собачка! — вигукнув хлопчик. — Дивіться, собачка!
Чіхуахуа вишкірився, дивлячись на мене, піна скрапувала з його чорних вуст.
— Ну що ж, — зітхнула товста пані. — Якщо тобі не йметься, доню…
Я відчув, як у шлунку в мене захололо.
— Ви називаєте свого чіхуахуа донею?
— Це Химера, дорогенький, — виправила мене товстуха. — А не чіхуахуа. Утім, помилитися не важко.
Вона закотила рукави сукні, і я побачив, що шкіра в неї луската й зелена. Коли товста пані посміхнулась, то замість зубів у неї були ікла. Зіниці в неї тепер стали вузькими, широко розставленими щілинками, як у рептилії.
Чіхуахуа гавкав усе голосніше, щоразу збільшуючись у розмірах на очах. Спочатку він став завбільшки з добермана, потім — із лева. Гавкіт перетворився на ричання.
Хлопчик розплакався. Батьки потягли його до виходу, наштовхнувшись на наглядача, який застиг, паралізований жахом, важко дихаючи та не зводячи очей з монстра.
Химера так виросла, що терлася спиною об стелю кабінки. Вона мала голову лева з гривою, вимащеною в крові, що запеклася, тулуб і ратиці величезного козла, а замість хвоста — довжелезну змію з ромбовидним малюнком на спині, яка росла просто з кошлатого заду. Нашийник із підробленими діамантами досі теліпався у неї на шиї, і тепер можна було прочитати напис, зроблений аршинними літерами: «ХИМЕРА — БУЙНА, ВОГНЕДИШНА, ОТРУЙНА. У ВИПАДКУ ВИЯВЛЕННЯ ПРОХАННЯ ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ДО ТАРТАРУ — МІСЬКИЙ 954».
Лише зараз до мене дійшло, що я не зняв ковпачка зі свого меча. Пальці немовби заніміли. Я стояв лише за десять метрів від закривавленої пащеки Химери і розумів, що як тільки я ворухнусь, вона кинеться на мене.
Пані-змія видала шиплячий звук, який цілком можна було сприйняти за сміх.
— Честь і хвала тобі, Персі Джексон. Наш повелитель Зевс рідко дозволяє мені випробувати героя за допомогою кого-небудь із моїх нащадків. Адже я — мати чудовиськ, жахлива Єхидна!
Я витріщився на неї. Єдине, на що я спромігся, це бовкнути:
— Ви щось на зразок мурахоїда?