Але насправді всі мої думки затьмарив зойк самогубця: «А-а-а-а!»
Річка мчала мені назустріч зі швидкістю вантажівки. Вітер достоту роздирав мені легені. Церковні шпилі, хмарочоси й мости — усе крутилося й вертілося у мене перед очима.
Ба-бах!!!
Біле марево бульбашок. Я занурювався у воду, довкола швидко темніло, і не доводилося сумніватися, що невдовзі я упокоюсь у товстезному шарі намулу та щезну навіки.
Проте удар об річкову поверхню не завдав мені шкоди. Падіння стало пригальмованим. Бульбашки повітря тонкими струменями обплели мої пальці. Я опустився на річкове дно у повній тиші. Вусатий сом завбільшки з мого вітчима, крутнувши хвостом, щез у напівтемряві. Моє падіння здійняло купу огидного сміття — пивні пляшки, старі черевики, пластикові мішки, що тепер роїлися довкола.
Тієї миті я дещо зрозумів: по-перше, не розбився вщент. І не підсмажився. Навіть отрута Химери більш не кипіла у моїх жилах. Я залишився живим, що саме по собі було не так вже й погано.
По-друге, я не змокнув. Тобто я відчув річкову прохолоду. Бачив свій обпалений одяг. Але, коли торкнувся сорочки, то виявив, що вона була цілком суха.
Придивляючись до сміття, що крутилося довкола, я схопив стару запальничку.
«Не вийде», — подумав я.
Але креснув кременем. З’явилася іскорка, і крихітний язичок полум’я спалахнув на дні Міссісіпі.
Я виловив із потоку сміття упаковку з-під гамбургера, і папір моментально став сухим. Я легко підпалив його. Але варто було мені випустити його з рук, як полум’я згасло. Обгортка знову перетворилася на розмоклий папірець. Дивина!
Але найдивовижніше дійшло до мене в останню чергу: я дихав. Я був під водою, але дихав нормально.
Я підвівся, засмічений намул сягав мені майже до стегна, і відчув, як тремтять ноги. Руки так само трусилися. Я неминуче мав загинути. Те, що я був живий, скидалося… на диво. Мені примарився жіночий голос, який чимось трохи нагадував мамин: «Що треба сказати, Персі?»
— Гм… дякую. — Під водою мій голос лунав, наче в запису, здавалося, що я набагато старший. — Спасибі, батьку.
Жодної відповіді. Лише сміття темною хмарою пливло річкою, велетенський сом майнув десь нагорі, і захід сонця там, над водою, пофарбував світ довкола у колір паленого цукру.
Навіщо Посейдон урятував мене? Чим більше я думав про це, тим сильніший мене охоплював сором. Отже, мені пощастило, добряче пощастило. Проти такої істоти, як Химера, я не мав жодного шансу. Ті бідолашні на вершині Арки, мабуть, вже добряче підсмажились. Я не зміг захистити їх. Ніякий я не герой. Можливо, мені варто було залишатися тут, із цими сомами, і нехай мене зжеруть риби.
Плюх-плюх-плюх. Наді мною проплив моторний човен, спінюючи засмічену воду.
Не далі, аніж за шість футів попереду зблиснув мій меч, його бронзовий ефес зав’язнув у піску.
І знову пролунав жіночий голос: «Персі, візьми меч. Твій батько вірить у тебе».
Цього разу я зрозумів, що мені не почулося. Я не вигадав цей голос. Слова невидимої жінки, здавалося, лунали з усіх боків, створюючи у воді звукові хвилі, як у випадку з дельфінами.
— Де ти? — гукнув я вголос.
— Потім крізь напівтемряву я побачив її. Сірувата, як сама вода, тінь жінки кружляла над мечем, немов привид. Її довге волосся плавало в потоці, а очі, які я ледь розрізняв, були зелені, як у мене.
У горлі у мене стислося.
— Мама? — озвався я.
«Ні, дитино, я лише посланниця, хоч доля твоєї матері не така вже безнадійна, як здається. Рушай до узбережжя Санта-Моніки».
— Що?
«Так наказав твій батько. Перш ніж спуститися в царство мертвих, ти повинен вирушити до Санта-Моніки. Будь-ласка, Персі, мій час уже майже минув. Річка тут надто брудна для мене».
— Але ж… — Я не сумнівався, чи моя це мати, а чи принаймні її привид. — Хто… як ти…
Мені багато про що хотілося в неї запитати, але слова застрягали у мене в горлі.
«Я не можу більше залишатися, сміливцю, — мовила жінка. Вона простягла руки, і я відчув, як течія ніби пестить моє обличчя. — Ти повинен вирушити до Санта-Моніки! І не довіряй дарам, Персі…»
Голос її змовк.
— Дарам? — перепитав я. — Але яким дарам? Зачекай!
Жінка ще раз спробувала заговорити, але лише ворушила губами. Образ її розтанув. Якщо це була моя мати, то я знову втратив її.
Мені захотілося втопитися. Єдина проблема полягала в тому, що втопитися я не міг.
«Твій батько вірить у тебе», — сказала вона.
А ще назвала сміливцем, якщо, звичайно, це не стосувалося сома.