Я доплентався до меча й схопив його за руків’я. Химера могла все ще стирчати там, нагорі, разом із своєю, схожою на змію матір’ю, щоб порішити мене. Принаймні невдовзі з’являться смертні поліцейські, щоб з’ясувати, хто зробив діру в Арці. Якщо вони заскочать мене, то напевно матимуть до мене парочку запитань.
Насунувши ковпачок, я запхав ручку в кишеню.
— Дякую, батьку, — повторив я, звертаючись до каламутної води.
Потім випростав ноги з намулу й поплив нагору.
Я підгріб до берега разом із плавучим «Макдоналдсом».
За квартал від мене всі карети «швидкої допомоги» Сент-Луїсу з’юрмилися біля Арки. У небі кружляли поліцейські вертольоти. Натовп роззяв нагадував Таймс-сквер напередодні Нового року.
— Мамо! — заволало якесь дівчисько. — Цей хлопчик вийшов із річки.
— Ось і добре, дитинко, — відповіла мати, витягуючи шию, щоб краще роздивитися авто «швидкої допомоги».
— Але він сухий!
— Ось і добре, дитинко.
Кореспондентка з «новин» бубоніла в камеру:
— Можливо, це не теракт, як нам спочатку повідомили, але ми маємо справу лише з першими результатами розслідування. Завдані збитки, як самі бачите, дуже серйозні. Ми намагаємось дістатися до свідків, які залишилися живими, щоб отримати особисто від них підтвердження того, що хтось кинувся в річку.
Які залишилися живими. Я відчув неабияке полегшення. Можливо, родині та наглядачеві вдалося-таки знайти безпечне місце. Я сподівався, що з Аннабет і Гровером також усе гаразд.
Я спробував проштовхатися крізь натовп, щоб роздивитися, що відбувається за поліцейським оточенням.
— Підліток, — мовив один репортер. — Вивчивши зйомку з камери спостереження, «П’ятий канал» дійшов висновку, що якийсь підліток, збожеволівши від побаченого на оглядовому майданчику, якимось чином уникнув цього випадкового вибуху. Важко повірити, Джоне, але так кажуть очевидці. Повторюю: версія нещасного випадку не підтверджується.
Я позадкував, намагаючись якомога нижче тримати голову. Довелося пройти добрячу відстань, щоб обминути поліцейський периметр. Офіцери в формі та репортери сновигали всюди.
Я вже зневірився в тому, що мені вдасться розшукати Аннабет і Гровера, коли знайомий голос пробекав: «Пе-е-е-рсі!»
Озирнувшись, я опинився в обіймах — хоч і в козлиних — Гровера.
— Ми вирішили, що ти спустився в Аїд найважчим шляхом.
Аннабет стовбичила за ним, роблячи вигляд, що сердиться, але видно було, що вона рада мене бачити.
— Тебе навіть на п’ять хвилин залишити не можна. Що сталося?
— Ну… впав.
— Персі! До води шістсот тридцять футів!
Поліцейський позаду нас гукнув:
— Дорогу!
Натовп розступився, і з нього вибігли двоє моторних санітарів зі «швидкої», які штовхали візочок, на якому лежала жінка. Я миттю впізнав у ній матір хлопчика, що був разом із нами на оглядовому майданчику.
— І тоді цей велетенський собацюра, — бурмотіла вона, — цей величезний вогнедишний чіхуахуа…
— Добре, мем, — поплескав її по плечу санітар. — Головне, заспокойтеся. З вашою родиною все гаразд. Ми вже надаємо їм першу допомогу.
— Я не божевільна! Той хлопчик вистрибнув у діру, і чудовисько зникло. — Тут вона побачила мене. — Ось він! Ось цей хлопчик!
Я швидко відвернувся й потяг за собою Аннабет і Гровера. Ми розчинились у натовпі.
— Що сталося? — наполегливо допитувалася Аннабет. — Що там вона казала про чіхуахуа, якого везли в ліфті?
Я розповів їм всю історію про Химеру, Єхидну, свій стрибок з Арки та послання підводної жінки.
— Овва! — відреагував Гровер. — Тепер ми повинні супроводити тебе до Санта-Моніки! Ми не можемо ігнорувати вимог твого батька.
Перш ніж Аннабет встигла щось відповісти, ми проминули ще одного репортера, який передавав новини, і я ледь не скам’янів, коли він сказав у мікрофон:
— Персі Джексон. Усе правильно, Дене. «Дванадцятому каналові» тепер відомо, що зовнішність хлопчика, який міг спричинити вибух, збігається з описом молодика, якого розшукує поліція у зв’язку із катастрофою, що сталася три дні тому в Нью-Джерсі. Вважають, що хлопчик рухається на захід. Пропонуємо увазі тих, хто дивиться телевізор удома, фотографію Персі Джексона.
Обминувши фургон телевізійників, ми завернули до першого ліпшого провулку.
— Тепер усе по черзі, — відповів я Гроверові. — Спочатку треба забиратися геть із міста.
Невідомо як, але нам удалося дістатися вокзалу, залишаючись непоміченими. Ми ледве встигли вскочити в потяг, що вирушав у Денвер. Під захистом нічної темряви наші вагони, що гуркотіли, рушили на захід, залишаючи позаду, в Сент-Луїсі, мерехтіння поліцейських мигалок на горизонті.