— Навіщо це? — знизав плечима Гровер.
Але Аннабет гримнула на нас, і скоро ми всі втрьох були вбрані на зразок ходячих реклам давно закритого аквапарку.
Після цього ми продовжили пошуки Тунелю кохання. У мене було таке відчуття, що весь парк ніби зачаївся.
— Отже, Арес і Афродіта? — спитав я, щоб відволіктися від непроглядної пітьми. — То в них усе продовжується?
— Це стара плітка, Персі, — сказала Аннабет. — Їй уже три тисячі років.
— А як щодо чоловіка Афродіти?
— Ти знаєш, це Гефест. Коваль. Він ушкоджений від того часу, як Зевс дитиною скинув його з Олімпу. Тому красенем його не назвеш. Золоті руки — більше сказати нічого, але Афродіта все одно не цінує ані розум, ані талант.
— Зате їй подобаються байкери.
— Їй всі подобаються.
— І Гефест знає?…
— Звичайно, — кивнула Аннабет. — Одного разу він заскочив їх разом. Себто, я хочу сказати, буквально «зловив» золотою сіттю й запросив усіх богів познущатися з них. Гефест завжди намагається заскочити їх зненацька. Ось чому вони зустрічаються у таких закинутих місцях, як… — Вона зупинилася, дивлячись просто перед собою. — Як це.
Перед нами був порожній басейн — мрія будь-якого скейтбордиста. Він був щонайменше метрів п’ятдесят упоперек, така собі величезна чаша.
Басейн обрамляла дюжина бронзових купідонів, які стояли на сторожі з розкритими крилами і готовими до бою луками. На протилежному від нас боці починався тунель: очевидно, туди стікала вода, коли басейн був повний. Вивіска над ним значила:
«ХВИЛЮЮЧА
ЛЮБОВНА ПОДОРОЖ.
ТУНЕЛЬ КОХАННЯ
НЕ ДЛЯ СІМЕЙНИХ ПАР!»
— Дивіться, друзі! — Гровер підійшов до самого краю.
На дні висхлого басейну лежав двомісний човен із балдахіном, всуціль прикрашений квіточками. На лівому сидінні, вилискуючи у непевному світлі, лежав щит Ареса — круглий, бронзовий, полірований.
— Щось надто просто, — зауважив я. — Отже, нам треба просто спуститися й взяти його?
Аннабет провела рукою по цоколю найближчої статуї Купідона.
— Тут вибито якусь грецьку літеру, — сказала вона. — Літера «ета», я гадаю…
— Гровере, — спитав я, — ти відчуваєш якихнебудь монстрів?
— Ні, нічого. — Гровер принюхався.
— Нічого — це як тоді в ліфті, коли ти не почув Єхидну?… Чи справді нічого?
— Я ж тобі сказав: це запах підземки, — ображено відгукнувся Гровер.
— Добре, вибач. — Я глибоко зітхнув. — Що ж, полізу вниз.
— Я з тобою, — зголосився Гровер без особливого ентузіазму, і мені здалося, що він хоче загладити провину за випадок у Сент-Луїсі.
— Ні, — відповів я. — Залишайся нагорі зі своїми крилатими черевиками. Ти ж Червоний Барон, повітряний ас, пригадуєш? Будеш прикривати мене ззаду, якщо раптом щось піде не так.
— Звичайно, — споважнів Гровер. — Але що може трапитись?
— Не знаю. Просто передчуття. Аннабет, ходімо зі мною.
— Ти що, жартуєш? — Вона подивилася на мене так, ніби я щойно з неба звалився. Вона навіть зашарілася.
— А тепер у чому проблема? — спитав я.
— Щоб я вирушила з тобою у «хвилюючу любовну подорож»? Навіть вимовити незручно. А якщо нас побачать?
— Хто побачить? — стенув плечима я, але тепер моє обличчя також палало. Дівчата завжди все ускладнюють. — Гаразд. Сам впораюсь.
Але, коли я став спускатися похилою стіною басейну, вона приєдналася до мене, бурмочучи щось про те, що із цими хлопчиськами кашу звариш.
Ми дісталися човна. Щит був притулений до одного з сидінь, поряд лежав жіночий шовковий шарф. Я спробував уявити Ареса з Афродітою — парочку богів, які зустрічаються в якомусь закинутому парку. Чому? Потім я побачив те, чого не помітив згори: довкола всього басейну були розставлені дзеркала, які відображали саме це місце. Ми з Аннабет могли побачити самих себе, куди б не глянули. Так ось у чому справа! Поки Арес бавився з Афродітою, кожен із них бачив відображення свого коханого.
Я взяв шарф. Він виблискував, як морська мушля, а запах був просто надзвичайний: шарф пахнув чайними трояндами і гірським лавром. Мрійливо посміхнувшись, я вже хотів було торкнутися ним щоки, але Аннабет вихопила його у мене з рук і заховала в кишеню.
— Ні, не можна! Тримайся подалі від чар кохання.
— Що?
— Просто бери щит, риб’ячі мізки — і пішли звідси.
Варто було мені торкнутися щита, як я зрозумів, що ми потрапили в халепу. Моя рука ковзнула крізь щось, чим був з’єднаний щит із сидінням.