У воді було повно павуків, які загинули в результаті короткого замикання, а деяких достоту розплющило об бетонні стінки басейну.
Прожектори продовжували світити просто на нас. Сховані в купідонах камери знімали, передаючи живе відео на Олімп.
Але я повністю зосередився на керуванні човном. Я благав, щоб він плив за течією, тримаючись подалі від стін. Можливо, мені примарилось, але, здається, човен слухався мене. Принаймні він не розбився вщент. Ми востаннє крутнулися на місці, але тепер рівень води був достатньо високий, щоб притиснути нас до сітки вгорі. Раптом човен розвернувся вбік тунелю, і ми стрімко помчали в темряву.
Ми з Аннабет притиснулися одне до одного, а тим часом човен кидало з боку в бік, повз нас пролітали картинки із зображеннями Ромео та Джульєти та іншої мури, яку дарують у День святого Валентина.
Потім тунель скінчився, і нічний вітер свистів у наших вухах, поки човен мчав прямісінько до виходу.
Якби подорож тривала за всіма правилами, то ми пропливли б крізь Золоту Браму Кохання й любесенько шубовснули в басейн, де поїздка закінчувалась. Але тут виникла проблема. Велика Брама Кохання була обмотана ланцюгом. Обидва човни, які винесло з тунелю перед нами, тепер громадились перед входом, причому один майже затонув, а інший розколовся навпіл.
— Відстебни ремінь! — крикнув я Аннабет.
— Ти що, здурів?
— Якщо не хочеш розбитися. — Я прив’язав щит Ареса до руки. — Доведеться продемонструвати вміння стрибати вгору.
Моя ідея була проста й божевільна водночас. Коли човен вдариться об браму, ми повинні будемо використати силу удару, як трамплін, щоб перестрибнути через неї. Я чув про людей, які таким саме чином врятувалися в автокатастрофах: їх відкидало на тридцять-сорок футів від місця зіткнення. Якщо пощастить, нас вкине до сусіднього басейну.
Аннабет, здається, все зрозуміла. Вона вчепилася в мою руку, брама наближалася.
— За моїм сигналом, — прохрипів я.
— Ні! За моїм!
— Чого б це?
— Основні закони фізики! — вискнула Аннабет. — Сила поштовху визначає кут траєкторії…
— Гаразд! — гукнув я у відповідь. — За твоїм сигналом!
Вона трималась до останнього, потім пронизливо гукнула:
— Вже час!
І пролунав тріскіт дерева.
Аннабет мала рацію. Якби ми стрибнули, коли це збирався зробити я, то врізалися б у браму. Її розрахунки забезпечили нам максимальну висоту.
От лишень висота виявилась трохи більшою, ніж треба. Ми врізалися у скупчення розбитих човнів, перелетіли через браму, басейн і все, що трапилось на шляху, і вже збиралися гепнутись на асфальт.
Раптом я відчув, як хтось схопив мене ззаду за комір.
— Ой! — вискнула Аннабет.
Гровер!
Коли ми були ще в повітрі, він схопив мене за сорочку, а Аннабет — за руку, щоб вберегти нас від надто жорсткої посадки, але, на жаль, ми з Аннабет набрали чималого прискорення.
— Надто ви обидва важкі, — прохрипів сатир. — Зараз розіб’ємося!
Безладно крутячись у повітрі, ми нарешті гепнулись на землю. Гровер зробив усе, що міг, щоб хоч якось пом’якшити падіння.
Перевівши дух, ми з Аннабет підвели на ноги Гровера й подякували йому за те, що він врятував нам життя. Я озирнувся на Тунель кохання. Вода спадала. Наш човен розбився вщент об браму.
Неподалік нас, у першому басейні купідони продовжували вести зйомку. Статуї розвернулися так, щоб їхні об’єктиви цілили просто на нас, а прожектори при цьому світили нам в обличчя.
— Шоу завершено! — загорлав я. — Дякую! На добраніч!
Купідони повернулися на висхідну позицію. Світло згасло. У парку знову стемніло й стихло, не беручи до уваги звуку води, яка монотонно скрапувала в останньому басейні. Я замислився: чи не сталося на Олімпі фінансового краху, чи наші рейтинги такі недорогі?
Я терпіти не можу, коли мене дражнять. Так само не зношу, коли дурять. І тепер я маю достатньо досвіду, щоб ставити на місце того, хто намагався так повестися зі мною. Я надів щита на руку й обернувся до своїх друзів.
— Нам треба про дещо поговорити з Аресом.
Глава шістнадцята
МИ ВЕЗЕМО ЗЕБРУ ДО ВЕГАСА
Бог війни чекав нас на стоянці біля ресторану.
— Ну-ну, — сказав він. — Принаймні живі.
— Ви знали, що це пастка, — констатував я.