— Присягаюсь, що цей кульгавий коваль неабияк здивувався, коли накрив сіткою парочку дурненьких діточок. — Арес злобно посміхнувся. — Ви непогано виглядали по телику.
— Покидьок. — Я тицьнув йому щита.
Аннабет з Гровером заціпеніли.
Арес підхопив щит і почав підкидати його, як тісто для піци. Щит змінював форму, перетворюючись на куленепробивний жилет. Потім Арес закинув його за спину.
— Бачиш ось ту вантажівку? — Він указав на «катерпілер», який стояв на іншому боці вулиці навпроти стоянки. Ось вам обіцяні колеса. Доїдете прямісінько до Лос-Анджелеса з однією зупинкою у Вегасі.
Ззаду на кузові вантажівки звивався напис, який я зміг прочитати тільки завдяки тому, що він зроблений навпаки, білі літери на чорному тлі — чудове поєднання для людини, що страждає на дислексію: «ДОБРОТА БЕЗ КОРДОНІВ. ГУМАННЕ ТРАНСПОРТУВАННЯ ТВАРИН. ХАЙ ЖИВУТЬ ДИКІ ЗВІРІ!»
— Це жарт? — спитав я.
Арес клацнув пальцями. Задні дверцята вантажівки розчинилися самі собою.
— Задурно дістанешся заходу, малий. А ось тут дещо для тебе за те, що впорався з роботою.
Він зняв із керма мотоцикла синій нейлоновий рюкзак і кинув його мені.
У рюкзаку був чистий одяг для всіх нас, двадцять баксів готівкою, торбинка, повна золотих драхм, і пакет кукурудзяних пластівців.
— Не треба мені ваших вошивих… — почав було я.
— Спасибі вам, повелителю Арес, — втрутився Гровер, кинувши на мене застережливий погляд, який нагадував червоний стоп-сигнал. — Спасибі вам велике.
Я скреготнув зубами. Можливо, відмовлятися від того, що пропонує бог, — смертельна образа, але мені не хотілося мати жодної з речей, якої торкався Арес. Пересиливши себе, я перекинув рюкзака через плече. Я розумів, що моя злість викликана присутністю бога війни, але мені досі кортіло добряче врізати йому. Він нагадував мені про всі пережиті знущання: про Ненсі Бобофіт, Кларису, Смердюка Гейба, сповнених сарказму вчителів, які обзивали мене дурнем у школі або сміялися, коли мене виганяли.
Я озирнувся на ресторан, де на той час залишалося кілька відвідувачів. Офіціантка, що приносила нам вечерю, стурбовано позирала у вікно, ніби боючись, що Арес може нас побити. Вона зволікала з тацею в руках, щоб особисто за всім простежити. Щось сказала бармену. Той кивнув, витяг маленьку камеру й клацнув нас.
«Чудово, — подумав я. — Завтра знову потрапимо в газети».
Я навіть бачив заголовок передовиці: «Дванадцятирічний втікач побив беззахисного байкера».
— За тобою ще боржок, — нагадав я Аресу, намагаючись, щоб голос мій не тремтів. — Ти обіцяв мені щось розповісти про мою маму.
— Ти впевнений, що зможеш витримати цю звістку? — Ударом ноги він завів мотоцикл. — Вона жива.
Здавалося, я відчув, як обертається земля.
— Тобто?
— Тобто її забрали в Мінотавра, перш ніж вона померла. Вона перетворилася на золотий дощ. А це метаморфоза, не смерть. Просто її утримують до певного часу.
— Утримують? Навіщо?
— Тобі варто повчитися військового мистецтва, малий. Заручник. Ти мусиш захопити одного, щоб контролювати іншого.
— Мене ніхто не контролює.
— Та невже? — розреготався бог війни. — Ну-ну. Бувай здоровий, друже.
Я стиснув кулаки.
— Здається, повелителю Аресе, ви надто самовдоволені як на хлопця, що тікав від статуй купідонів!
За скельцями окулярів Ареса спалахнуло полум’я. Я відчув, як гарячий вітер обпалив моє волосся.
— Ми ще зустрінемося, Персі Джексоне. Коли наступного разу будеш битися, остерігайся удару в спину.
Він завів свій «харлей» і з ревінням помчав по Делані-стріт.
— Це безглуздо, Персі, — зауважила Аннабет.
— Плювати.
— Не варто наживати собі ворога серед богів. Особливо такого бога.
— Вибачте, — озвався Гровер. — Не люблю втручатися, але…
Він указав на ресторан. Останні клієнти розраховувались біля каси, це були двоє чоловіків в однакових чорних комбінезонах, білі логотипи на яких співпадали з написом на вантажівці.
— Якщо ми хочемо потрапити на зоологічний експрес, — сказав Гровер, — треба поспішати.
Мені ця ідея не подобалась, але іншого вибору ми не мали. Крім того, на Денвер я вже надивився.
Перебігши вулицю, ми залізли ззаду до великого фургону й зачинили за собою дверцята.
Перше, що мене вразило, — запах. Усередині смерділо, ніби від найбільшого у світі котячого туалету.
У трейлері було темно, поки я не зняв ковпачок з чарівної ручки. У слабкому мерехтінні бронзового леза ми побачили дуже сумну картину. У смердючих залізних клітках, які стояли одна біля одної, сиділи три найбільш зворушливих мешканці зоопарку з тих, що я коли-небудь бачив: зебра, білий лев і якась дивна антилопа.