— Чому?
— Тому, що ти мій друг, риб’ячі мізки. Ще маєш дурні запитання?
Я не міг придумати, що їй відповісти. На щастя, це не знадобилося. Аннабет вже спала.
Мені нелегко було скористатися її прикладом: Гровер голосно хропів, лев дивився на мене голодними очима, але врешті-решт сон здолав мене.
Мій кошмар розпочався так, ніби я бачив його вже мільйони разів: мене змусили пройти стандартний тест у гамівній сорочці. Решта хлопців пішли на перерву, а вчителька звернулася до мене: «Підійди-но, Персі. Ти ж не дурний, чи не так? Візьми свою ручку».
Потім сон змінив свій звичний напрямок.
Глянувши на сусідню парту, я побачив, що за нею сидить дівчинка, на якій теж була гамівна сорочка. Вона була моєю ровесницею, з чорним розвіяним волоссям, зачіскою в стилі панк, гнівливими зеленими очима, обведеними чорним олівцем, і носом у ластовинні. Якимось чином я зрозумів, хто вона. Це була Талія, дочка Зевса.
Вона намагалася вивільнитися з гамівної сорочки, кидала на мене розпачливі погляди й говорила швидко й сумбурно.
«Ну що, риб’ячі мізки? Один із нас повинен вибратися звідси».
«Вона права, — майнула думка у мене в голові. — Я вирушу назад до печери. Розкажу Аїдові про деякі свої наміри».
Гамівна сорочка впала з мене. Я провалився крізь підлогу класної кімнати. Голос учительки поволі змінювався, поки не перетворився на холодний і злий утробний глас, що лунко бринів із глибин прірви.
«Персі Джексон, — вирік він. — Я бачу, обмін минув успішно».
Я знову опинився у темній печері, й душі померлих сновигали довкола. Невидиме чудовисько в глибині продовжувало говорити, але цього разу вже не зі мною. Міць його голосу, від якого застигала кров, була звернена до когось іншого.
«І він ні про що не підозрює?» — спитав голос.
Тепер вже інший голос, який я майже впізнав, відповів у мене з-за спини.
Я обернувся, але за спиною нікого не виявилось. Той, хто розмовляв, був невидимий.
«Брехня на брехні, — протяжно мовила істота з ями. — Чудово».
«Воістину так, мій повелителю, — мовив голос поруч зі мною. — Недаремно вас називають Безчесним. Але чи була в цьому потреба? Я міг би просто принести вам те, що вкрав…»
«Ти? — знущальним тоном озвалась істота. — Ти вже показав, на що здатний. Ти міг би ще більше нашкодити мені, якби я не втрутився».
«Але, мій повелителю…»
«Заспокойся, нещасний служко. Шість місяців дали нам чимало. Зевс остаточно розгнівався. Посейдон у відчаї розіграв свою останню карту. Тепер ми повинні використати її проти нього. Невдовзі ти отримаєш винагороду, якої так прагнеш, — і помстишся. Щойно обидва предмети опиняться у моїх руках… але зачекай. Він тут».
«Що? — У голосі невидимого відчувалось напруження. — Ви закликали його, повелителю?»
«Ні. — Увага монстра була тепер повністю прикута до мене. Я завмер. — Хай буде проклята кров його батька, він надто мінливий, надто непередбачуваний. Хлопчисько пролізло сюди саме».
«Не може бути!» — вигукнув слуга.
«Із таким слабаком, як ти, все може бути, — загарчав голос. Потім його крижана міць знову звернулась до мене. — Отже… ти мрієш про успішне завершення своїх пошуків, юний полукровко? Що ж, зроблю тобі послугу».
Картина змінилася.
Я стояв у просторій тронній залі зі стінами, обкладеними чорним мармуром, і з бронзовою підлогою. Переді мною височів порожній трон, що навівав жах, оскільки був складений з людських кісток. Біля підніжжя стояла моя мати, простягнувши руки й застигнувши в золотому мерехтінні.
Я хотів підійти до неї, але ноги мене не слухались. Я дотягся до неї лише для того, щоб переконатися, що руки мої торкаються висохлих кісток. Усміхнені кістяки в грецьких обладунках з’юрмилися довкола мене, вбираючи мене у шовкові шати, вінчаючи мою голову лавровим вінком, який смердів отрутою Химери, що випалювала мій мозок…
«Вітаю тебе, герою-переможцю!» — розреготався диявольський голос.
Я різко прокинувся.
Гровер трусив мене за плече.
— Вантажівка спинилася, — сказав він. — Ми думаємо, вони вирішили перевірити тварин.
— Ховайся! — просичала Аннабет.
Якраз їй зробити це було простіше за всіх. Вона вдягла свою шапку-невидимку й щезла. Нам із Гровером довелося сховатися в мішках, прикинувшись ріпою.
Клацнув замок, і двері трейлера відчинилися. Сонячне світло й тепло увірвалися всередину.
— Дідько! — скривився від смороду один із водіїв, розмахуючи рукою перед своїм потворним носом. — Краще б я перевозив електропобутові товари.