— Ех, Гровере, брехати ти все одно не вмієш.
Гровер зашарівся.
— Візьми це собі, добре? — Він витяг із кишені на сорочці засмальцьовану картку. — На той випадок, якщо я тобі знадоблюся влітку.
Текст на картці був набраний хитромудрим шрифтом — справжня мука для моїх очей, що страждають на дислексію, — але врешті-решт мені вдалося розібрати щось на зразок цього:
Гровер УНДЕРВУД
Хранитель
Пагорб напівкровок
Лонг-Айленд
Нью-Йорк
(800) 009-0009
— Яких ще напів?…
— Тихіше, прошу! — благально вирік Гровер. — Це моя, так би мовити, літня адреса.
Серце у мене завмерло. Отже, Гровер мав літній будинок. Я навіть подумати не міг, що його родина може бути так само заможною, як і в решти учнів Йєнсі.
— Гаразд, — похмуро відповів я. — Можливо, якось зазирну до твого маєтку.
Гровер кивнув.
— Або… або коли я тобі знадоблюся.
— А чого це раптом ти мені знадобишся?
Запитання пролунало різкіше, аніж мені того хотілося.
Гровер знову зашарівся.
— Слухай, Персі, річ у тім, що я… я ніби як повинен тебе захищати.
Я витріщився на нього.
Протягом року я вплутувався в усі сварки й бійки, щоб захистити його від хуліганів. Я місця собі не знаходив, уявляючи, як йому діставатиметься від хлопців, коли мене не буде. І тут він раптом заявляє, що це він — мій захисник.
— Гровере, — спитав я, — від чого саме ти збираєшся мене захищати?
І тут під ногами у нас пролунав пронизливий скреготливий звук. Із кабіни водія повалив чорний дим, і весь салон наповнився запахом протухлих яєць. Водій лайнувся, і автобус, перевалюючись із боку на бік, з’їхав на узбіччя шосе.
За деякий час, водій, покопирсавшись у моторі, заявив, що всім треба вийти. Ми з Гровером посунули до виходу разом із рештою пасажирів.
Вийшовши, ми опинилися на глухому путівці — місце було таке, що й уваги не звернеш, якби не аварія. З нашого боку шосе росли клени, і все довкола було засмічене тим, що зазвичай викидають з авто. На іншому боці, через чотири смуги асфальтового шляху, над яким маяло полуденне марево, розташовувалась допотопна ятка з фруктами.
Розкладений на ній крам виглядав вельми спокусливо: купа ящиків зі стиглими вишнями та яблуками, волоськими горіхами й абрикосами, глеки з сидром у ванні, повній льоду. Клієнтів не було, лише троє старих пані сиділи у кріслах-гойдалках у затінку кленів і плели пару найбільших шкарпеток, які я будь-коли бачив.
Я маю на увазі, що кожна з цих шкарпеток була завбільшки із светр, але це були саме шкарпетки. Пані, яка була праворуч, плела одну з них. Та, що зліва — іншу. Пані посередині тримала величезного кошика з пряжею яскравого кольору.
Усі троє виглядали дуже старими, бліда шкіра на обличчі нагадувала зів’ялу фруктову шкірку, сріблясто-сиві голови були вкриті картатими хустками, кістляві руки стирчали з рукавів вицвілих бавовняних суконь.
Найдивніше було те, що всі троє, здається, дивилися просто на мене.
Щойно я звернувся до Гровера, щоб зморозити якийсь жарт на адресу цих старушенцій, як помітив, що той раптово пополотнів. І навіть ніс у нього засмикався.
— Гровере, — гукнув я. — Гей, хлопче…
— Скажи мені, що вони не дивляться на тебе! Але дивляться, чи не так?
— Справді, дивно. Гадаєш, ці шкарпетки мені пасуватимуть?
— Нічого смішного, Персі. Це аж ніяк не смішно.
Стара пані, яка сиділа посередині, дістала величезні ножиці, — срібно-золоті, ще й довгі, як коса. Гровер затамував подих.
— Час сідати в автобус, — промимрив він. — Пішли.
— Що? — перепитав я. — Але там зараз справжнісіньке пекло.
— Ходімо! — Він розчинив дверцята і заліз усередину, але я залишився стовбичити на узбіччі дороги.
Дивакуваті пані так само не зводили з мене очей. Та, що посередині, перерізала нитку, і я почув, як брязнули ножиці, навіть крізь гуркіт транспорту, що проїжджав чотирма смугами траси.
Дві її подруги скрутили яскраво-сині шкарпетки, і мені залишалося тільки гадати, для кого саме вони призначалися — для Снігової Людини чи для Годзілли.
Водій тим часом підняв капот іззаду автобуса і відкрутив якусь велику металеву штуковину, ще диміла. Автобус здригнувся, і мотор, заревівши, ожив.
Пасажири зраділо загомоніли.
— Готово! — голосно гукнув водій. Потім ляснув по корпусу автобуса своїм капелюхом: — Прошу всіх на борт!
Щойно ми рушили, як я відчув, що мене лихоманить, ніби я підхопив грип.
— Гровере!
— Що?
— Що ти від мене приховуєш?
Він витер спітніле чоло рукавом сорочки.