— Маємо стільки каналів, — сказав я, — а ти вибрала Національний географічний. Зовсім з глузду з’їхала?
— Він цікавий.
— Як усе-таки добре, — широко позіхнув Гровер. — Мені тут подобається.
Він навіть не помітив, як крильця, вилізши з черевиків, підняли його на фут над підлогою та м’яко опустили назад.
— І що тепер? — спитала Аннабет. — Спати будемо?
Ми з Гровером, посміхнувшись, перезирнулися. Обидва дістали зелені пластикові картки.
— Час пограти, — сказав я.
Не пригадую, коли востаннє я так розважався. Адже народився я у відносно бідній родині. Зжерти «Королівський бургер» і взяти напрокат телевізор — для нас означало жити на широку ногу. П’ятизірковий готель у Лас-Вегасі? Краще не думати.
Я спустився штучним водоспадом, прокатався на сноуборді штучним снігом і погрався у снайпера, озброєного віртуальною лазерною рушницею. Кілька разів я помічав Гровера, який переходив від гри до гри. Йому сподобалося «полювання навпаки» — там, де олень, вийшовши з лісу, може пристрелити мужніх мисливців. Я бачив, як Аннабет будувала власне місто, і голографічні будови вивищувалися перед нею на екрані дисплею. Я це взагалі за гру не сприймаю, але Аннабет подобалось.
Не згадаю, коли саме я вперше відчув: щось тут не так.
Можливо, коли звернув увагу на хлопця, що стояв біля мене, коли я удавав із себе снайпера. Гадаю, йому виповнилось років тринадцять, але одягнутий він був дивно. За виглядом його можна було б сприйняти за сина одного з двійників Елвіса. Широкі джинси, червона футболка з чорним кантом, а волосся закручене й залите лаком, як у якої-небудь дівулі з Нью-Джерсі, що вирушає на бал колишніх випускників.
Ми обидва грали в снайперів, і він сказав:
— Кльово, хлопче. Через два тижні ігри стають все цікавішими.
Кльово?
Пізніше, коли ми розговорились, і я сказав, що все прикольно, він подивився на мене, м’яко кажучи, здивовано, так ніби вперше почув цей вираз.
Він назвав себе Даррином, але, щойно я почав ставити йому різні запитання, зробив вигляд, що йому нудно, і знову повернувся до екрана комп’ютера.
— Гей, Даррине, — гукнув я.
— Чого тобі?
— Який зараз рік?
— У грі? — спохмурнів він.
— Ні, в реальному житті.
— Тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий, — відповів він, трохи поміркувавши.
— Ні, — сказав я, трохи злякавшись. — Насправді.
— Гей, хлопче, — відповів Даррин. — Не псуй мені настрій. Бачиш, я граю.
Після цього він вже зовсім не звертав на мене уваги.
Я намагався поговорити з іншими людьми, але виявилося, що це не так просто. Одні наче приклеїлись до телеекранів, другі — до відеоігор, треті не могли відірватися від їжі, — словом, по-різному. Я надибав хлопця, що сказав, ніби зараз тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий рік. Другий заявив, що тисяча дев’ятсот дев’яносто третій. Усі наполягали, що вони тут не дуже довго: кілька днів, щонайбільше — тижнів. Вони справді не знали, та й не дуже цим переймалися.
Потім у мене промайнула думка: а скільки ж тут перебуваю я?
Я намагався згадати, як ми взагалі тут опинилися. Адже ми їхали до Лос-Анджелеса. Там вірогідно розташовується вхід до царства мертвих. Моя мама… здається, мені було важко пригадати, як її звати. Саллі. Саллі Джексон. Я повинен був знайти її. Я повинен був зупинити Аїда, який хотів підштовхнути всіх до третьої світової війни.
Коли я підійшов до Аннабет, вона досі будувала своє місто.
— Пішли, — сказав я. — Треба забиратися звідси.
Відповіді не було.
Я поторсав її за плече.
— Аннабет!
— Що? — Вона, скривившись, глянула на мене.
— Треба йти.
— Йти? Про що ти кажеш? Я щойно встановила вежі…
— Це місце — пастка.
Вона не озивалась, поки я знову не шарпнув її за плече.
— Чого тобі?
— Послухай. Царство мертвих. Наші пошуки.
— Та кинь, Персі. Всього лише кілька хвилин.
— Аннабет, я бачив тут людей з сімдесят сьомого року. Хлопчики, які ніколи не старішають. Ти регіструєшся — і залишаєшся тут назавжди.
— Ну і що? — спитала вона. — Хіба це не найкраще місце у світі?
Я схопив її за руку й відірвав від гри.
— Гей! — гукнула Аннабет і вдарила мене.
Ніхто навіть не глянув у наш бік. Усі були надто заклопотані іграми.
Я змусив Аннабет подивитися мені просто у вічі.
— Павуки. Величезні мохнаті павуки.
Дівчина затремтіла. Погляд її прояснів.
— О боги, — видихнула Аннабет, — чи давно вже ми…