— Не знаю, але треба розшукати Гровера.
Ми пішли шукати й знайшли його за тією самою грою «Віртуальний олень-мисливець».
— Гровере! — гукнули ми в один голос.
— Помри, людино! — виголосив він. — Помри, мерзенна істото, що забруднює все довкола!
— Гровере!
Він націлив на мене пластикову рушницю і став клацати курком, ніби я справді був ще однією картинкою з екрану.
Я подивився на Аннабет, ми разом схопили Гровера попід руки й відтягли від автомату. На його черевиках з’явилися крильцята й почали тягти ноги сатира у протилежному напрямку.
— Ні! Я щойно вийшов на новий рівень! Ні! — на повен голос горлав Гровер.
— Ну, тепер ви готові отримати ваші платинові картки? — До нас поспішав коридорний «Лотоса».
— Ми їдемо, — сказав я.
— Який сором, — сказав він, і мені здалося, що він каже це щиро, і мої слова крають його серце.
Він простягнув нам картки, і мені закортіло їх узяти. Я розумів, що коли візьму одну, то вже ніколи звідси не поїду. Я залишуся тут, навіки щасливий, навічно заглиблений в яку-небудь гру, і скоро забуду про маму, пошуки і навіть, можливо, забуду своє власне ім’я. І завжди буду грати у віртуальну стрілянину з «кльовим» хлопцем-диско, якого звати Даррин.
Гровер потягся було по картку, але Аннабет відвела його руку й сказала:
— Ні, дякуємо.
Ми рушили до дверей, і чим ближче ми підходили, тим заманливішими ставали запахи наїдків та звуки ігор. Я згадав наш номер нагорі. Ми могли б залишитись хоча б на ніч, хоч раз виспатися у справжньому ліжку…
По тому ми притьмом кинулися геть із казино «Лотос», вибігши на тротуар. Полудень нагадував той самий полудень, коли ми увійшли туди, але щось було не так. Погода зовсім змінилася. Налетіла буря, над пустелею висіло гаряче марево.
Рюкзак Ареса знову висів у мене на плечі, що було дивним, оскільки я не сумнівався, що викинув його у смітник, але зараз мені було не до того.
Підбігши до найближчого газетного кіоску, я першим ділом прочитав рік. Слава богам, рік був той самий, що й тоді, коли ми увійшли до казино. Потім я звернув вагу на дату: двадцяте червня.
Ми пробули в казино «Лотос» п’ять днів!
До літнього сонцестояння залишався лише один день. Один день, щоб завершити наші пошуки.
Глава сімнадцята
МИ ВИБИРАЄМО ВОДЯНI ЛIЖКА
Це була ідея Аннабет.
Вона заштовхала нас на заднє сидіння таксі у Вегасі — так, ніби ми мали гроші, — і сказала водієві:
— У Лос-Анджелес, будь ласка.
Водій пожував сигару і пильно глянув на нас:
— Це триста миль. За таку відстань вам доведеться заплатити наперед.
— Кредитні картки казино візьмете? — спитала Аннабет.
— Дивлячись які, — зітнув плечима водій. — Треба перевірити.
Аннабет тицьнула йому зелену картку казино «Лотос».
Шофер глянув на неї скептично.
— Перевірте, — попросила його Аннабет.
Водій так і зробив.
Лічильник став клацати. Фари ввімкнулися. Нарешті зі знаком долара з’явився символ нескінченності.
Шофер впустив із рота сигару і вирячився на нас.
— Але куди саме в Лос-Анджелес… уф, ваша високосте?
— На пристань Санта-Моніки, — Аннабет вмостилася зручніше. Точно кажу, «ваша високосте» їй сподобалося. — Відвезіть нас швидше, а решту залиште собі.
Можливо, їй не варто було цього казати.
Через усю пустелю Мохаве ми промчали зі швидкістю не менше ніж дев’яносто п’ять миль за годину.
У дорозі ми мали купу часу для того, щоб порозмовляти. Я розповів Аннабет і Гроверові про свій останній сон, але чим далі я намагався пригадати деталі, тим туманнішими вони ставали. Схоже, казино «Лотос» спричинилотаки в моїй голові коротке замикання. Я не міг згадати, як звучав голос невидимого слуги, хоч не мав сумніву, що знаю його. Слуга називав чудовисько з ями не просто «мій повелителю», а якимось особливим іменем чи титулом…
— Мовчазний? — припустила Аннабет. — Багач? — обидва прізвиська належать Аїдові.
— Можливо… — відповів я, хоч обидва імені звучали якось не так.
— Тронна зала нагадує залу Аїда, — сказав Гровер. — Так її зазвичай описують.
— Ні, щось тут не складається. — Я похитав головою. — Тронна зала не була основною частиною сну. А цей голос з ями… не знаю. Схоже, він не належав богові.
Аннабет здригнулася.
— Що таке? — спитав я.
— Та ні… нічого. Я просто… Ні, це мусить бути Аїд. Можливо, він послав свого злодія, цього невидимку, щоб той викрав жезл Зевса, але щось там пішло не так…
— Наприклад?
— Я… я не знаю. — Аннабет відвела очі. — Але якщо він вкрав символ влади Зевса з Олімпу й боги переслідують його, то багато що могло піти не так. Через це злодієві довелося сховати жезл, або він його якимось чином загубив. Так чи інакше, йому не вдалося передати його Аїдові. Саме про це говорив голос у твоєму сні. Хлопець спіймав облизня. Тепер зрозуміло, що саме шукали фур… далекі родичі, коли напали на нас в автобусі. Можливо, вони вирішили, що нам вдалося розшукати жезл?